Помилка. Светлана Талан

Чтение книги онлайн.

      Кіра про щось без угаву базікала до самої річки. Коли трійця опинилася на піщаному березі, Вероніка відійшла вбік, де завмерла в роздумах велика стара верба. Дівчина швидко скинула ситцеву сукню у великий синій горох і побігла до річки. «Ух!» – мимоволі вирвалося в неї, коли розпалене від сонця і хвилювання тіло обдало прохолодною водою. Вероніка з дитинства вміла добре плавати, тому доплисти до протилежного берега їй було нескладно. Вона вийшла на берег, скоса кинула погляд на Захара. Він дурів на березі з Кірою, обдаючи її бризками. Вероніка пішла по траві. Вона зривала рожеві квітки конюшини, сплітаючи їх у вінок. Закінчивши роботу, Вероніка вдягла віночок на голову й попливла назад. Вона вийшла на берег, простелила рушник у тому місці, де не було тіні верби, і присіла, обхопивши коліна руками.

      – Не холодно? – запитав Захар, сідаючи поряд на піску.

      – Ні, – відповіла Вероніка, кинувши на нього швидкий погляд.

      – Не думав, що в селах живуть такі гарні дівчата.

      – Ви думали…

      – Ти думав, – м’яко поправив її Захар.

      – Ти думав, що в селах тільки бабці, дідусі та корови? – всміхнулася Вероніка кутиком губ і скоса зиркнула на хлопця. Вона вперше зустрілася з ним поглядом і не опустила очі. Здавалося, він зазирнув їй у самісіньку душу й побачив заховані там думки. Вероніку знову обдало жаром, і вона провела ще вологими долонями по обличчю, боячись, що Захар помітить, як спалахнули її щоки.

      – Тобі личить хвилювання, – сказав він.

      Вероніка промовчала, вдаючи, що уважно спостерігає за Кірою, яка плескалася у воді.

      – У тебе незвичайно сині очі, – промовив Захар.

      – Знаю, – тихо сказала Вероніка, відчуваючи, що серце знову почало вибивати в грудях шалений ритм.

      – Чому ти їх ховаєш? Ти мене боїшся?

      – Ти не бабай, щоб тебе боятися.

      – Тоді подивися на мене, – попросив Захар.

      Його голос був низьким, приємним, звабливим, він викликав довіру, і Вероніка не змогла не підпасти під його чари. Вона подивилася Захару прямо в очі.

      – Ніка, – сказав він. – Можна я так буду звати тебе?

      Вероніка не любила, коли до неї так зверталися. Крім як «Вероніка», вона нікому ніяк не дозволяла себе називати.

      – Можна, – відповіла вона, сама не знаючи чому.

      – Ніко, – майже прошепотів Захар, – приходь сьогодні ввечері на це місце.

      – Що? – зніяковіло, якось по-дитячому нерозумно запитала Вероніка.

      – Я буду чекати на тебе рівно о десятій. Прийдеш?

      – Не знаю, – знизала плечима Вероніка.

      – Про що ви там шепочетеся без мене? – запитала Кіра, підбігаючи до них. Вона труснула головою, і дрібні блискучі краплі води прохолодою обсипалися на Вероніку.

      – Ходімо додому, – сказала Вероніка, підвівшись та обтрушуючи від піску рушник.

      – Ну, Вероніко! – Кіра надула губи. – Ми щойно прийшли!

      – Тоді СКАЧАТЬ