Білий зуб. Джек Лондон

Чтение книги онлайн.

      – Знають бестії, що нам нічим стріляти, – зауважив Генрі перед сном, показуючи на блискучі очі, що оточували їх з усіх боків. – Коли б ми могли разів зо два всмалити по них, то одразу б здобули в них пошану. Щоночі вони підкрадаються дедалі ближче. Одвернись від вогню й придивися пильніше. Бачиш он того?

      Кілька хвилин вони з цікавістю стежили за невиразними тінями, що бовваніли в пітьмі на певній відстані від вогнища. Що пильніше вдивлялися вони в якусь пару очей, то виразніше ставали обриси звіра. Часом навіть видно було, як він рухався.

      Собаче виття привернуло їхню увагу. Одновухий нетерпляче скавчав, рвався кудись у темряву і зі скаженою впертістю намагався перегризти дрючок.

      – Білле, поглянь-но сюди, – прошепотів Генрі.

      Через освітлене місце якось боком прокрадався схожий на собаку звір. Він посувався дуже обачно й водночас сміливо. Зосереджуючи увагу на собаках, він підозріло озирався і на людей. Одновухий, шарпаючи за дрючок, поривався до невідомого гостя і несамовито скімлив.

      – Ну й дурний же цей Одновухий. Нічого не боїться, – стиха мовив Білл.

      – Це вовчиця, – пошепки відповів Генрі. – Через неї загинули і Товстун, і Головач. Вона зваблює собаку, а вся зграя рве здобич на шматки.

      У вогнищі затріщала гілка і, зашипівши, відкотилась убік. Звір злякано пірнув у морок.

      – Знаєш, Генрі, що я думаю?

      – А що?

      – Що це та сама тварюка, яку я вгрів дрючком.

      – Ну, звісно, та сама, – відповів Генрі.

      – Занадто вже нахабно лізе вона до вогнища. Це дуже підозріло.

      – Та вона знає набагато більше, ніж належить вовкові. Позаяк вовк прибігає до собак саме тоді, як їх годують, значить, він уже бувалий у бувальцях.

      – У старого Віллена улюблений собака втік з вовками, – міркував уголос Білл. – Хто-хто, а я вже знаю цю історію. Я сам підстрелив його на лосиному пасовищі, натрапивши на зграю вовків. Старий Віллен плакав, як мала дитина. Він три роки не бачив свого пса. А той увесь час ганяв десь з вовками.

      – А ти, Білле, здається, таки вгадав. Це, певно, саме той собака, що не раз, мабуть, їв рибу з рук людини.

      – Якщо я матиму нагоду, то цей вовк, чи то пак собака, обернеться в шмат м’яса, – рішуче сказав Білл. – Нам більше не можна втрачати собак.

      – Але в тебе ж лише три патрони, – заперечив Генрі.

      – А я цілитимуся так, щоб не схибити, – відповів Білл.

      Уранці Генрі знову розпалив вогнище і зварив сніданок під хропіння товариша.

      – Ти так солодко спав, – сказав Генрі, покликавши Білла снідати, – що мені жаль було тебе будити.

      Білл з сонним виглядом почав їсти. Помітивши, що його чашка порожня, він хотів налити собі кави. Але кавник стояв далеко від нього, коло Генрі.

      – Послухай, Генрі, ти нічого не забув? – сказав він з м’яким докором.

      Генрі уважно обдивився і похитав головою. СКАЧАТЬ