Білий зуб. Джек Лондон

Чтение книги онлайн.

      – Але жоден дурний собака не пішов би на таке самогубство. – Генрі пильно поглянув на упряж, немов визначаючи особливості кожної з тварин. – Ручуся, що жоден з них не зробив би цього.

      – Та їх і дрючком не відженеш від вогню, – погодився Білл. – Мені завжди здавалося, що з Товстуном щось негаразд.

      II

      Вовчиця

      Люди поснідали, прив’язали до саней свою вбогу поклажу і, розпрощавшися з привітним вогнем, рушили в темряву. І знову залунало тужливо-лихе виття, немов хтось перегукувався крізь холод і пітьму. Люди мовчали. Розвиднилось о дев’ятій годині. О дванадцятій небо на півдні зайнялося рожевим сяйвом. Але це ясне проміння швидко згасло. Навколо все посіріло, а о третій годині німий безлюдний край обгорнула своїм покровом полярна ніч.

      Коли смеркло, хиже виття з правого, з лівого боку і ззаду залунало зовсім близько, так близько, що на зморених собак раз-у-раз нападав сліпий нестримний жах.

      В одну з таких хвилин, коли трохи заспокоєних тварин пощастило знову загнати в посторонки, Білл сказав:

      – Хоч би вже вони натрапили на якусь дичину й дали нам спокій.

      – Та це справді страшенно впливає на нерви, – співчутливо відповів Генрі.

      Більше вони не перемовилися й словом, аж поки не спинилися на ніч.

      Генрі, нахилившись над вогнем, підкладав лід у горщик з бобами, коли раптом здригнувся, почувши звук удару, вигук Білла й пронизливе скавчання. Він випростався й побачив, як по снігу промайнула якась тінь і поринула в морок. Білл стояв серед собак і вдоволений, і якийсь приголомшений. В одній руці у нього був здоровенний дрючок, а в другій – хвіст од в’яленої риби.

      – Половину таки вкрав, – сказав він. – Зате ж я його і вгрів! Чув, як заскавчав?

      – А який він на вигляд? – спитав Генрі.

      – Не розгледів. Знаю тільки, що чотири ноги, паща й шерсть – зовсім як у собаки.

      – Певне, приручений вовк.

      – Та ще який приручений, чортяка! Приходить, коли годують собак, і хапає свою частку.

      Коли вони, повечерявши, сиділи на довгій скрині й курили люльки, блискучі очі оточили їх ще вужчим колом.

      – Хоч би вже вони натрапили на лосів і залишили нас, – мовив Білл.

      Генрі щось муркнув, не зовсім співчутливе, і хвилин п’ятнадцять обидва мовчали. Генрі дивився на вогонь, а Білл на коло очей, що світилися в пітьмі одразу ж за вогнищем.

      – Невже ми ніколи не доберемося до Мак-Геррі? – знову почав він.

      – Годі тобі каркати! – скипів Генрі. – Я ж кажу, що тебе згага дістала. Ковтни ложку соди й відразу полегшає. Та й мені стане з тобою веселіше.

      Вранці Генрі прокинувся від лютих прокльонів, що так і сипалися з уст Білла. Генрі сперся на лікоть і виглянув з-під укривала. Вогнище знову палало, а його товариш стояв серед собак з перекошеним від гніву обличчям і обурено вимахував руками.

      – Що там таке? – гукнув Генрі.

      – Головач утік, – була СКАЧАТЬ