Машина часу. Герберт Джордж Веллс

Чтение книги онлайн.

      Я був, як мені здалося, на маленькій галявині в саду; усюди – кущі рододендронів, і з них рясно осипаються під ударами граду лілові й пурпурні квіти. Відстрибуючи від землі й танцюючи в повітрі, градини утворили невеличку хмарку, що зависла над моєю Машиною й, немов дим, стелилася по землі. За одну мить я змок до рубця.

      – Оце так гостинність! Людина мчала до вас крізь незліченну кількість років, а ви так зустрічаєте…

      Однак я відразу подумав: нерозумно так мокнути.

      Я підвівся й роззирнувся. Якась колосальна фігура, висічена, очевидно, з білого каменю, неясно вимальовувалася в тумані за рододендронами. Але все інше годі було розгледіти.

      Важко передати мої відчуття. Коли град став ущухати, я нарешті роздивився білу постать. Вона була величезна: срібляста тополя ледве сягала її плеча. Біломармурова, вона являла собою щось на взір крилатого Сфінкса, але крила були не притиснуті до тіла, а розпростерті, і вся фігура неначе ширяла в повітрі. П’єдестал, як мені здалося, був зроблений із бронзи, вкритої густим шаром мідної зелені.

      Обличчя Сфінкса було звернене в мій бік. Його невидющі очі начебто стежили за мною, а на губах відбивалася тінь посмішки. Він був сильно попсований негодою, і це справляло неприємне враження, наче Сфінкс був уражений якоюсь хворобою.

      Я стояв і дивився на нього, може, півхвилини, а може, півгодини. Він то віддалявся, то наближався – залежно від того, посилювався чи слабшав град. Коли ж я відвів від статуї очі, то побачив, що завіса із граду стала набагато прозорішою, а небо посвітлішало, обіцяючи, що незабаром визирне сонце.

      Я знову глипнув на білу постать, котра неначе присіла для стрибка, і раптово відчув усю відчайдушну сміливість моєї подорожі. Що постане переді мною, коли розсіється туманна завіса? Які зміни могли відбутися з людьми? А що, як раптом усіма оволоділа жорстокість? Що, як за цей проміжок часу людська раса втратила свій колишній вигляд і перетворилася на щось нелюдське, відразливе й надзвичайно дуже? Ще візьмуть і приймуть мене за яку-небудь первісну дику тварину, страшну й огидну своєю схожістю з людьми. Я можу здатися їм лихою істотою, яку треба негайно знищити…

      Незабаром я розрізнив іще якісь грандіозні силуети: величезні будинки з вибагливим поруччям і високими колонами, покриті лісом схили пагорба, які невблаганно наповзали на мене крізь туманну завісу, що ставала чимраз тоншою.

      Я відчув панічний страх і як божевільний кинувся до Машини часу, напружуючи всі сили, щоб упорядкувати її.

      Тим СКАЧАТЬ