Гонихмарник. Дара Корній

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ здається, відчуває в його словах не тільки жахливу лють, а й ненависть. Де ж дівся її Ігор, добрий, ніжний, закоханий?

      – То тільки бабусин оберіг – сила землі! – не знаючи чому, виправдовується перелякана дівчина.

      Вона торкається до свого оберега рукою і тільки тепер відчуває, що той пульсує, мов жива істота.

      – Ха-ха-ха! Стара карга знову мене надурила, – страшна істота, яка живе в Ігореві, починає корчитися від сміху і від болю водночас. – Та прокляття вас наздожене, чуєш, дівчинойко! Вся твоя родина проклята, одна з вас таки буде моєю. Моєю. Тобі не втекти від мене!

      Морок огортає Іру. Моторошно стає від цього сміху. Вона хапає свій одяг і панічно, зачіпаючи гілля кущів, роздряпуючи об колючу ожину та терен руки, ноги, через чагарник, кропиву й бур’яни летить у бік села. Знає, що він не стане її наздоганяти, бо скалічений, бо й сам її боїться чи того, що висить у неї на шиї. Дводушник, дводушник, дводушник… Вона нажахано закидає свій одяг у вікно, потім сама туди перекочується, замкнувши вікно на всі защіпки.

      3. Кривий танець

      Ми кривого танцю йдемо, йдемо,

      Ми в нім кінця не знайдемо.

      Ані кінця, ані ладу, ладу,

      Не впізнати, котра ззаду.

Українська гаївка

      Місяць Ірина не бачила Ігоря. Замість жаху й образи в серці поселився смуток. Сумувала, тужила за Ігорем і торопіла від помислів про те, що не може перестати думати про нього. Від бабусиних коліжанок-пустомель дізналася, що кріпко занедужав хлопець. Ногу зламав й обличчя попік. Лишенько та й годі. Місяць у селі немає дощу, і селяни ніяк його не допросяться. А тиждень тому до них приходив батько Ігоря. Пошепталися про щось на подвір’ї з бабусею, бабуся дала йому різного зілля, мазі від опіків, живокіст, настояний на купальській росі. Ірина не питала бабусю, чому він приходив. Боялася, що та почне розпитувати. До такої розмови не готова, швидше розгублена. Бабуся не випитувала, бо, здавалося, знала більше, ніж сама Ірина. Тож продовжували грати в мовчанку.

      У неділю Ірина пішла в поле, назбирала улюблених маминих волошок. Так казала бабуся, сама цього не пам’ятала. Волошки Іринка понесла на цвинтар, батькам.

      Сільський цвинтар зі всіх боків обтиканий плакучими вербами. Бабуся говорила, що верба – то символ розлуки. Тож біля жодної сільської господи того дерева не зобачиш. А навколо цвинтаря ті плаксиві, завжди сумні дерева направду говорили про розлуку, опускаючи журно під ноги свої руки-віти, схилившись у вічному смутку.

      Минула центральний вхід, крокуючи до бокового. Між дерев’яними, кам’яними й залізними хрестами бовваніла чиясь постать. Вона, обійнявши руками хрест, стояла майже незворушно. До вух Ірини долинало гірке схлипування. Підійшла доволі близько, розгледіла нехитрий геометричний орнамент на чоловічій сорочці і раптом зачудовано зупинилася. То був Іван Сокірко, батько Ігоря. Та не це приголомшило Іринку. Він пригортав до себе хрест на маминій могилі. Ірина ошелешено дивилася, як від СКАЧАТЬ