Ключі Марії. Андрей Курков

Чтение книги онлайн.

      – У якому сенсі?

      – Ну ти – чорний археолог, я – чорний бухгалтер…

      – А що таке «чорний бухгалтер»? Ти що, теж уночі працюєш?

      Такого дзвінкого сміху Бісмарк не чув давно. Навіть незручно стало, здалося, що усі навкруги обернулися в їхній бік, хоча насправді нікого поруч не було, і тільки бармен протирав келихи, але й він на них не дивився і перебував досить далеко, тож слова, які викликали у Ріни напад сміху, він ледве чи почув.

      Мобілка Бісмарка задеренчала.

      – Чорт! – вирвалося в Олега.

      Він зіскочив з ослінчика.

      – Ти куди? – захвилювалася Ріна.

      – Спізнююся, товариш чекає. Тут, поруч.

      Ріна несподівано схопила Олега за зап’ясток і сильно стиснула, мовби не хотіла його відпускати. Від несподіваного болю він висмикнув руку і здивовано подивився на дівчину.

      – Вибач! – промовила вона. – Ти ж повернешся? Я, напевно, ще буду тут.

      – Постараюся! – з підозрою в погляді, кинув на ходу Олег.

      Адік, почувши, що причиною запізнення Бісмарка стало несподіване знайомство з дівчиною, гніватися не став. Грудку скам’янілої глини і довгастий предмет він акуратно переклав з Олегової торби до свого наплічника. Потім підняв на молодшого товариша зосереджений погляд і запитав:

      – Це усе, що ти там знайшов?

      – Там уже багато разів порпалися, – відповів Бісмарк. – Може, і це – фігня якась, а не те, що ти хотів. Я спробував почистити, не вийшло. Як камінь.

      – Нічого, може, у мене вийде, – самовпевнено промовив Адік. – У будь-якому разі повідомлю.

      – А що мені робити далі? – несподівано запитав Олег.

      – У якому сенсі?

      – У сенсі роботи? Можна звільнятися звідти? Я ж там нічого не заробляю, а жити якось треба. Мене вже дівчата геть із жалю коньяком пригощають.

      – Ні, – Адік перейшов на серйозний тон. – Почекай ще, посидь там. Недовго. Ось тобі премія, – він витягнув з кишені три сотки в євро. – Тримай і ні в чому собі не відмовляй. О! А що це в тебе? – він видивився на Олегів посинілий зап’ясток.

      Рукав куртки знову прикрив зап’ястя.

      – Чорт його зна, – стиснув Олег плечима. – Можливо, уві сні забився?

      Розділ 6

      Львів, травень 1941. Богданові Куриласу телефонують з НКВС