Ключі Марії. Андрей Курков

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ це він ризикував. І, ризикував, напевно, не доганою або звільненням з посади чергового електрика. Ця посада йому і геть ні до чого! Ризикував він радше власною свободою! Адже за такі речі можуть і посадити! А свобода для нього – головна, найвища цінність! Опісля за рангом цінностей стоїть помешкання тітки Клави, що стало його київським житлом, далі, як не крути, сім’я, які-не-які батьки, що зробили для єдиного сина все, що могли, поки він був маленьким: забезпечили його тільки гарними спогадами про дитинство і не надто драматичними спогадами про шкільну юність.

      Піднімаючись по Франка вгору, Олег зрозумів, що якось занадто швидко зібрався, а отже і до каварні прийде раніше, ніж треба. А раніше, ніж треба, йому туди не хотілося.

      На розі Ярославового Валу і Франка він зупинився біля газетного кіоску. Роззирнувся. Погляд сам завмер на дівчині, що якось розгублено стояла зовсім поряд. Пристойно одягнена, в джинсах і в недешевій яскраво-жовтій куртці з каптуром, вона, відчувши на собі його погляд, подивилася на Олега заплаканими очима.

      – Ви зі мною не вип’єте? – запитала жалібно.

      «Чорт, розвести на бабки хоче», – подумав Бісмарк.

      – Вибачте, у мене зустріч.

      – Ви не подумайте, – вона вийняла з кишені куртки пачку п’ятисоток. – Я сама можу вас пригостити.

      Від несподіванки Бісмарк знизав плечима. Подивився на годинник.

      – Ну, півгодини у мене є, – вимовив уже м’якше.

      – Можемо просто сюди, – кивнула вона на вхід до підвального ліванського ресторану.

      – Два «Геннесі», – скомандувала вона барменові, як старому знайомому, вмощуючись на високий стілець.

      Бісмарк влаштувався поруч. «Нічого собі», – подумав він про замовлений коньяк.

      Вона пригубила, і одразу її очі засвітилися іншим, спокійнішим світлом.

      – Дякую! – кивнула Бісмарку.

      – За що?

      – За емпатію. Як тебе звати?

      – Олег.

      – Олежик, – протягнула вона і знову пригубила. – У мене шеф був Олег. Шкода, вбили його.

      Бісмарк розкрив рота, але якось думки змішалися і вставити чергове слово в розмову не зміг. Замість цього пригубив «Геннесі».

      – А чого убили? – все ж поцікавився.

      – Там, можливо, і я винна, – почала було говорити дівчина і раптом, відмахнувшись, замовкла.

      – А тебе як звуть? – запитав Бісмарк.

      – Ріна.

      – Це як Катерина?

      – Ні. Батьки мене чомусь назвали – Рія. Мені це взагалі не подобалося від самого дитячого садка. Я, коли паспорт робила, поміняла.

      – Рія? – в подиві повторив Бісмарк. – Це як Марія? Чого це вони тобі половину імені дали?

      – Вже не запитаєш. Розбилися на машині. Давно. Відправили мене до табору на море. А коли я поверталася потягом додому, виїхали забрати на вокзал і – на пляцок. На них «Камаз» налетів. Але потім один знайомий батька на поминках напився і прошепотів мені на вухо, що вони мені рідними не були. СКАЧАТЬ