Земля (збірник). Ольга Кобилянська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – твоя рідна сестра – дістала від свойого батька стільки пражин поля, що й ти, але коли ми, як ті чорні воли, гарували від рання до вечора, – Бог лиш найліпший свідок, – він сидів у корчмі і пропивав пражину за пражиною та пересипляв найкращу пору днини. Лінивий волошисько! І те, що вона заробляла, заносив він до корчми, а як уже не було що з дому виносити, брався до крадіжки. Коли я його краденого бика не хотів у себе переховати, він став моїм найгіршим ворогом. Затроює мені мою дитину та пхає її на ту дорогу, якою сам іде, бо не хоче колись сам станути перед Богом.

      – Аякже! – докинула злобно Марія. – Гадає, що як Сава візьме його гадя, його Рахірку, то ми таки зараз відділимо йому половину нашої землі та він буде знов мав за що пити!

      – Аякже, так він думає! – притакнув Івоніка. – Але воно не буде так, як він гадає. Сава ще молодий, у нього сьогодні та дівчина на душі, а завтра інша. Але як Михайло піде до війська, він буде видіти, що до роботи треба інакше забиратися, а не, як він гадає, гратися лише. То він стане інший, звернеться до землі назад, і вона його вилічить. Бог нас не опустить. Я все маю надію. Він же ще молодий і дурний, а лиш інші намовляють його до гріха.

      Марійка зітхнула, а по довшій хвилі понурого обопільного мовчання промовила:

      – Мені серце тріскає, Івоніко, як згадаю, що ви дурно стільки грошей викинули, а Михайла, проте, взяли. Як се може бути? Де тут правда? Ідіть, шукайте жида і відберіть гроші назад. Воліла б я була ті гроші на службу Божу дати, як упхати проклятому жидові у грішну руку! Добре то пан казав, та не слухали ми його доброго слова! Подумайте, Івоніко, скільки грошей!

      Вона зойкнула й похитала розпучливо головою. Він зарив пальці у волосся.

      – Не кажи мені нічого, Маріє! – сказав здавленим, благальним голосом. – Якби ти знала, як у мене на душі, ти й не згадувала би мені про се! Я виджу сам, що воно зле! Воно зле розпочалося – та най уже на тім скінчиться. Кожде хоче свою часть мати. Десь щось підсунулося і пожерло мою криваву працю, але най уже на тім скінчиться. Мовчи вже, Маріє! Михайло інакше каже. «Не гризіться, тату, – каже, – повернуся, зароблю вам своїми руками удвоє стільки, лише не журіться!» А літом, Маріє, – тягнув Івоніка дальше, – як нам Бог допоможе, підемо до св. Івана до Сучави й дамо, що зможемо, аби нам хлопець вернувся здоров додому. Дамо панотцям на службу, аби молилися за нас, аби Бог нас не забував, а дітям нашим аби дав щастя і здоров'я! Не журися, Маріє!

      Вона сиділа мовчки на лаві під піччю й кивала на його слова головою, а її уста вряди-годи судорожно дрижали від болю. Як Івоніка перестав говорити, встала й поставила на стіл вечерю. Від часу до часу утирала долонею сльози, що все насилу тиснулися їй до очей. Михайла не було ще в хаті, але вона мала його й без того перед очима, обстриженого, перебраного, зі смутними очима і змарнілим обличчям…

* * *

      Другого дня, ще досвіта, ледве що сонце зійшло, ледве що розгуляло у своїм багрянім сяєві, потьопав Івоніка з Михайлом орати в поле. Далеко-широко розлягалася тишина.

      Земля розтягнулася, немов ожидала кого й віддихала землисто-вогким віддихом. СКАЧАТЬ