Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

      – Та й ранній же! – сказав він, побачивши Чіпку. – Підожди лишень… Ще нікого нема…

      Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після згаги осіння ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, ніби оживила його… Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалися. Вранішнє сонце обливало його м’яким світом, пестило його вид, очі, нагонило сонне забуття… Чіпка захитався, задрімав. Його розбудив якийсь гомін. Розплющивщи очі, він побачив – ціла купа людей увалила в двір. В одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; в другого на грудях наче горб виріс: то оддимався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; у третього за плечима торбина… Кожен щось розказував другому; інший розмахував руками: всякого клопотало своє діло… Чіпка сидів мовчки; навіть не дослухався до людського гомону: в його гомоніло своє лихо… Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловіка. Нарізно стояв він під забором, зажурений, похнюплений. Другі посідали, сміялись, балакали. А він стояв мовчки, як одшиблений, і, здається, нічого не чув, не бачив… Чіпка подумав: «Мабуть, неабияке діло і в цього!..»

      Аж ось – хтось крикнув: «Секретар! Секретар іде!..» Усі повставали, насторожились. Підвівся й Чіпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроє панок, з зеленим коміром, з блискучими ґудзиками… Чіпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона вперед, ховаючи в прогалині між довгим носом і собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип’ялась так, як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхні краї форменого сюртука, застебненого внизу на два ґудзики, і робили ніби горб, а на спині був справжній горб – аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану… «Ну й цього перегнуло!» – подумав Чіпка.

      Секретар Чижик, – то був він самий, – увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці. Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом – і підступив до людей.

      – І ви до нас, Осип Федорович? – осміхнувшись, промовив він до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки між народом.

      Той поклонився, розказав своє діло. Секретар підступив до другого, до третього – до всіх по черзі. Знакомих величав на ймення; незнакомих прямо запитував: «А чого?» Дійшов і до Чіпки:

      – Ти чого?

      – З прошенієм.

      – Об чім?

      Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом; витяг лівою рукою з-за пазухи, з червоними розводами, чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє…

      – Нічого не буде! – віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку.

      – Як? – здивувався той.

      – Так… документів нема!

      – Та нам же громада цю землю одсудила…

      – То що, що громада?..

      – А в його хіба є? – запитав Чіпка про свого супротивника.

      Секретар глянув, як п’ятака дав, і знов шморгнув носом.

      – Підожди, – СКАЧАТЬ