Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник) - Панас Мирний страница 22
Название: Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник)
Автор: Панас Мирний
Жанр: Зарубежная классика
isbn: 978-966-03-5617-7
isbn:
Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою… Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою – з самого споду до верху… Як рій той, гули в дитячій голівоньці; як завірюха, крутились, вихорились… Од билинки перелітали до птиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка – поки не засягали всього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння – все те мало свій говір, свою мову, – тільки вимовляло якось інакше… А колись усе те було – люди, і все балакало однією мовою… А тепер – ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через віщо?.. Через людей… Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби – одібрали людську мову! Вони людей – своїх рідних – повернули в усе те… І за людей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала – і сторонився він людей далі та далі… Та й люди його не жалували.
– Бабусю! – питає раз Оришки. – Чи в мене батько був?
– Був, сину.
– Де ж він тепер?
– У москалі пішов.
– Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було… байстрюк! – кажуть.
– То – дурні хлопці!
– А хіба що?.. Що то воно – недобре що?
– Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови… То тільки злі діти так кажуть…
– Я не буду злий, бабусю!.. – одказує Чіпка, – та й задумається.
Трохи перегодя знову питає:
– А чого ж мій батько пішов у москалі? Навіщо він покинув матір?
– Люди оддали.
– За віщо ж вони оддали його?
– Так треба було… Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати.
– Чому, бабусю?
– Так. Малий ще ти дуже…
Така розмова велась у них не вряди-годи. Чіпку все зачіпало, все торкало. Він про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його очам, – утішно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.
Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову усе, що заховала її шестидесятилітня пам’ять. А Чіпка не брав – гарбав усе те!
Оце було літком, як зайде вже сонце й спуститься вечір на землю, вийде баба з Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, а Чіпка – коли сидить, коли лежить… Та отак собі й давай розмовляти… Чіпка більше слухав, – іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що, як струмінь, тихо журчала… А іноді й сам розщебечеться… Уже й ніч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрили… Задивився Чіпка на небо.
– Що то, бабусю? – указує на зорі.
– То? – СКАЧАТЬ