Притулок. Вікторія Андрусів

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ збіговиськ, усвідомлюючи, що ніколи не стану однією з них… Здавалось навіть, що чоловікові імпонує отака моя поведінка: попри все він любив мене і намагався оберегти від злослів’я. Він усвідомлював існування в мені іншого, потойбічного світу, і часом, у рідкісні хвилини нашого інтиму, він казав: «… Я знаю напевне, що я тебе втрачу, питання лишень, коли це станеться?»… Я мовчала, а на ранок він застерігав охорону, аби посилити за мною нагляд, і контролював кожен крок… І так було до останнього дня, аж допоки я не дізналася про найстрашніше…

      Я замовкла… Про оте «найстрашніше» я ще не готова була говорити вголос. І відчувала, що варто почати, як я тут же вибухну зливою сліз…

      – Знаєте, коли пташка, що прагне волі, потрапляє в клітку, вона стає вдвічі безпомічнішою. Адже її природний інстинкт до самозбереження атрофується і навіть, коли з часом їй вдається вивільнитися з тенет, у виключно рідкісних випадках вона здатна вижити…

      …Я знайшла шлях, як виборсатись з в’язниці… Та й в’язниця виявилась несправжньою, а так… Для розваги комусь… Тепер головне – адаптуватись у природних умовах. І ось тому я тут, з вами, просячи допомоги у перших в моєму житті пацієнтів, від котрих залежить моя віра в себе, у власне покликання, у власну самореалізацію… Ви потрібні мені, а я намагатимусь бути потрібною вам…

      Тиша нависла над їдальнею… Я стояла перед збентеженими та серйозними пацієнтами божевільні (!!!), наче гола, знявши з себе натільну сорочку і вивільнивши душу…

      «Рвіть мене на кавалки», – волала та душа. А натомість я вихоплювала серед них спантеличені погляди, що красномовно свідчили про повне усвідомлення та порозуміння щойно почутого. Дмитро Михайлович сидів у кутку якось неприродно низько, наче у поклоні, схиливши голову, і могло на перший погляд здатися, що він від перевтоми задрімав. Єдине, що порушувало гнітючутишу, – це тихеньке схлипування баби Гальки, що доносилося з привідчинених дверей кухні.

      – Я думаю, що наступного разу кожному з нас буде що розповісти про себе… Я вас прошу про це… І буду вдячна за порозуміння…

      Ошелешена публіка поволі підводилась з-за столів… Про пиріжки якось забулося, і Мітя, збираючи таці зі столу, коментував: «Роздам усім у корпусі».

      Коли пацієнти пішли, я, ніяковіючи за несподівану відвертість, виправдовувалась перед Дмитром Михайловичем: «…Не могла ж я їм розповідати про основи психоаналізу…»

      Лікар мовчки вийшов услід за мною надвір і аж до будиночку не порушив мовчанки… йшов він якось важко, наче зістарівся чи непомірно виснажився, і вже перед тим, як попрощатися, сказав:

      – Ви все зробили вірно… Єдине, що… Хочу вас застерегти… Він (чоловік) вас обов’язково знайде, Даро… На жаль, я це відчуваю… Тому ваша втеча – не вихід. Втекти від самої себе – дуже важко, майже неможливо, – і потискаючи на прощання руку, додав: – попри все я вас вітаю з вдалим СКАЧАТЬ