Мандрівки близькі і далекі. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ якби не бандерівці, то й Воркута навіщо? Тут повно всілякого люду, кожен сидить за своє, «а мне то что, лишь бы человек был хороший».

      Ми перетяли тайгу і їхали вже лісотундрою, залитою червінню іван-чаю; той кривавий колір навіював мені певні асоціації, і від цього ставало тоскно на душі: такі шалені простори, а призначені переважно для того, щоб мучити і вбивати тут людей… Обабіч колії де-не-де маячили рублені хатки, а людей не було видно, тільки на зупинках вривалася у вагони «вохра» – червонопогонники перевіряли документи; під пригнічений настрій в очі кидалося найгірше: ось поїзд відкинув, наче м’яча, якогось п’яного ґевала, і лежить він горілиць, а з носа б’є червоний фонтан; «это привычная картина, керя, зимой здеся замерзлые лежат, как бревна, слава Богу, настало лето, ужо и не темнеет… Эх, Воркута ты, Воркута, дальняя планета: десять месяцев зима, остальное лето!..»

      «А ты хохмач, браток, – гостиницу спрашиваешь. Тут такие гостиницы, что лучше не суй носа. До завтра перебудешь у меня, а завтра твой братан все устроит, они же дружны между собой, сволочи», – говорив Вова, коли ми вже під’їжджали до Воркути.

      Я не перечив і таким чином опинився у блатній компанії. Було навіть цікаво: увечері до Вови прийшли «кореші» з гітарами, пили, до півночі співали «Здесь, под небом чужим» і плакали, потім грали в карти й матюкали на чім світ радянську владу. Я сп’янів і звалився на брудний матрац, що лежав на долівці, втямив лише перед тим, як провалитися в сон, що треба лежати долілиць: у підштанцях були зашиті мої гроші…

      Коли прокинувся, в кімнаті нікого не було, а двері – замкнуті. Я стривожився, але не залишалося нічого іншого – лише чекати. Перевірив документи: ста карбованців, вкладених у паспорт, не було. Я занепав духом: пропала та дрібка грошей, що залишилася мені на харч.

      Втім, відчинилися двері, Вова втягнув до кімнати побитого до крові «кореша», пошпурив на стіл сто карбованців, потім повернув побитого до дверей і виштовхнув на сходи.

      «Сволочь, – сплюнув Вова. – Ишь ты, ишо заманывает: взял, мол, малость в интеллигентика на похмелку… А ты ж гость мой! Господи, какая мразь… Но не серчай, браток».

      І мені полегшало на душі. Так гарно полегшало: адже таки можна, можна зберегти честь і серед такої потолочі!.. Я відкинув усілякі непевні думки щодо Євгена: його ж виховував той самий батько, що й мене, і відбуває він каторгу серед політичних. Якщо Вова уцілів духовно в злочинному світі, то що вже говорити про Нуська!

      У табірному бюро я отримав дозвіл на побачення, що мало відбутися лише наступного дня, тож мені нічого не залишалося іншого, як ночувати на вокзалі. Жахливо брудний з дороги, я зайшов до лазні, що навпроти шахти «Капітальної». Коли вийшов – сонце, яке весь час кружляло по небі, мов навіжене, вже котилося на заході понад обрієм, й це означало, що настає вечір, тобто кінець робочого дня.

      Пронизливо загули на копрах гудки… І тут почувся собачий гавкіт: лютий, завзятий, ніби десь там, серед СКАЧАТЬ