Дороги, які нас вибирають. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ себе я скажу далі. Ми ходили на літературну студію, вже аспірантом я був керівником студії, а Василь Симоненко – її головою, ми часто зустрічалися, планували заняття, читали вірші студійців, але справжньої близькості між нами не сталося, либонь, я не був авторитетним мудрим керівником, а Василь ще не був тим Василем Симоненком, що пізніше, коли почав працювати в обласній газеті, тоді він в основному писав сатиричні вірші. А основні надії студійці покладали на Василя Діденка, Тамару Коломієць, Миколу Сингаївського, Петрового брата. Ще один однокурсник, однокімнатник запекло віршував – Зіновій Вінюков, вельми музично обдарований, але його на другому курсі виключили з університету. Він закохався в нашу комсомольську, а потім і партійну активістку Тетяну Молодід, але вона не відповіла, і він вчинив дикий жарт – сфотографувався повішеним. Фото якось попало в комітет комсомолу, а там: «А якби його побачили іноземці…». Тетяна пізніше покінчила з собою, а була вона активісткою щирою, правдивою. Пам’ятаю, прийшов на комсомольські збори «товариш з ЦК», одразу сів у президії і почав перебивати виступаючих, тоді Таня: «А хто вас обирав до президії, сядьте в зал». А були активісти інші, кар’єристичні, ці завдавали багато лиха, цих було страшно.

      З моїми однокурсниками-письменниками наші дороги часто перехрещувалися, ми жили у взаємній повазі та злагоді. Усі були щирими українськими патріотами й залишили слід в українській літературі.

      Метаморфози

      Складаю звіт у тому, що будь-які спогади – це затонулий корабель, піднятий з морських глибин. Оброслі черепашками поржавілі сходи, по яких колись бігали матроси, гармати, які колись стріляли. А поруч пропливають «живі» кораблі, і там нуртує життя, й мало кого цікавить ота давня руїна. Той корабель будувався за одним планом, одними людьми, нинішні збудовані іншими. Людина проживає життя, як їй велить власна совість, як їй сприяє соціальна погода, якою мірою може протистояти чужим впливам – то все вектори її життя. Світить сонце, чи йдуть градові дощі, вони стукотять не тільки по тілу, але й по душі. Ми жили, як могли, в міру наших душ. Щось робили не так. Щось виборювали. Всі оті двозначності в публікованих текстах, недомовки, хитрі паралелі – то також своєрідна художність, переливи мислі та почуттів. То – певні здобутки, процес, який не давав перерватися одній, яка йде з віків, з глибин українського степу, тасьмі. Може, інколи вона затонка. Чи навпаки, примітивна як на сьогоднішній погляд.

      Може, сьогодні декому видадуться смішними оті колишні заборони, застороги, бар’єри, а з ними, можливо, надто дрібною наша праця, наші обережні кроки, бо сьогодні можна вільно говорити і писати, й мислити. Впали неприховані пута… Щоправда, ми ще не зовсім гожі звести до сонця руки, дуже довго гнули їх до землі кайдани, й хилить їх долу новітня біда, й та сама в новітній одежі. Дуже довго висіли над нами всі оті застороги, заборони, покари. Та й життя нині складається непросто. Живемо в тривожному світі, в зоні посиленого ризику – в плані СКАЧАТЬ