Стріла часу, або Природа злочину. Мартин Эмис

Чтение книги онлайн.

      – Скільки буде дев’яносто три мінус сім?

      – 1914–1918.

      – Коли відбулася Перша світова війна?

      – Гаразд, – каже пацієнт і випростується.

      – Зараз я поставлю вам кілька запитань.

      – Ні.

      – Спите добре? Є проблеми з травленням?

      – У січні мені буде вісімдесят один.

      – А вам… скільки?

      – Погано почуваюся.

      – На що ж ви скаржитеся?

      Отак. Звісно, коли йдуть, вони на вигляд не вельми бадьорі. Вони задкують від мене, витріщивши очі. І зникають. Затримуються лише для того, щоб спроквола тихенько постукати у двері. Принаймні можу сказати, що я не заподіюю цим стареньким справжньої або тривалої шкоди. На відміну від майже всіх інших пацієнтів у медичному центрі, вони йдуть звідси не у гіршому стані, ніж приходять.

      Соціальний статус лікарів, звичайно, вельми високий. Перед вами запобігають, якщо ви лікар у білому халаті з чорним портфелем. Краще за все це виходить у матерів: вони усім своїм виглядом визнають вашу владу над їхніми дітьми. Як лікар, ви можете не перейматися ними, можете забрати їх, а можете й повернути, якщо схочете. Ми ходимо з високо піднятою головою. Ми – лікарі! Наша присутність дисциплінує тих, хто поряд, і вони стають серйознішими. Криві погляди оточення додають лікареві героїчності з німбом сухості. Біологічний солдат. А навіщо? Єдине, що допомагає мені пройти крізь усе це, крім розмов із Айрін, – це те, що ми з Тодом чудово почуваємося у ці дні – фізично. Не розумію, чому Тод не виявляє вдячності за таке поліпшення. Коли згадую, як було у Веллпорті… Ми там ходили, але ж заледве. Нам треба було двадцять п’ять хвилин, щоб перетнути кімнату. Тепер ми, майже не крекчучи, можемо нахилятися, хіба що іноді в коліні хрусне. Ми піднімаємося і спускаємося сходами – вогонь! Іноді ми дістаємо зі смітничка запасні шматочки нашого тіла. Зуб, ніготь. Зайве волосся. Гамування нудоти та часткове потьмарення свідомості здавалися мені невід’ємними атрибутами буття, а виявилося, що цей стан тимчасовий. Іноді, навіть упродовж кількох хвилин (особливо якщо лягти), узагалі нічого не болить.

      Тод не цінує поліпшення. Якось йому ніби байдуже. Взагалі. Але ось що. Пам’ятаєте, ми ж іще у Веллпорті почали влаштовувати собі такі сексуальні вправляння? Тод тепер це робить набагато старанніше. Мабуть, на ознаменування більшої чоловічої сили… або для тренування. Але однаково ми досягли певного поступу… Тоде? Не знаю. Тобі як? Нормально? Бо, на мій погляд, поки що це дурня.