Стріла часу, або Природа злочину. Мартин Эмис
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Стріла часу, або Природа злочину - Мартин Эмис страница 7

СКАЧАТЬ виринув характерний чорний портфель. Усередині – світ болю.

      Стадіончик болю з темрявою на дні.

      Айрін тепер телефонує Тоду регулярно. Гадаю, добре, що ми маємо пізнати один одного, – це перше. Вона спокійна і (зазвичай) твереза: Тод трактує ці дзвінки як один зі своїх багатьох обов’язків, сприймає їх із покорою, зі склянкою віскі, пихкаючи сигарою. Айрін каже, що їй сумно. Їй самотньо. Каже, що дедалі менше звинувачує Тода у своєму нещасті. Каже, знає, що він негідник, і не може зрозуміти, чому його кохає… Я теж. Але кохання – дивна річ. Кохання – дивина. Часом вона думає – цілком спокійно – про самогубство. Тод застерігає, що гріх таке казати. Особисто я вважаю, що самогубство можна відкинути як порожню загрозу. Я думав про це. Самогубство, звісно, не вибір. Не у цьому світі. Якщо вже ви тут, якщо ви на борту, зійти не вдасться. Не можна просто вийти.

      Вона стримано плаче. Тод стоїть на своєму. Вона перепрошує. Він перепрошує. Так це відбувається.

      Сподіваюся, зрештою вони підуть на мирову.

      Я цілком стоїчно витримую лікарську практику. У мене заперечень нема. Я тут не командую. Мої штани не самі в домі. Тож, гадаю, стоїцизм – моя єдина надія. Ми з Тодом, схоже, робимо все до ладу, і ніхто досі не скаржився. І поки що нас не силують братися до тих жахливих справ, якими тут переймаються, – ви просто не повірите, що тут іноді витівають… Дивно, але Тода тут добре знають і постійно беруть на кпини за його перебірливість. Я кажу «дивно», бо знаю, що Тод неперебірливий. Це я перебірливий. Я принципово перебірливий. Він цілком може із цим марудитись. Він позбавлений страху, далекий від поденщини тут – нічні чергування, запах зміненої людської плоті. Тод усе витримує, а для мене це тортури. Восьмигодинна робота викликає в мене напад паніки. Уявіть-но, як я скручуюсь усередині, задихаюсь і силкуюся відвести погляд… Я порушую важке питання – проблему насильства. Розумом я готовий визнати, що насильство корисне, насильство – це добре. Але внутрішньо я не можу погодитися з цією гидотою. Розумію, що я завжди був таким, ще у Веллпорті. Дитяче задихане скигління, погамоване суворим батьківським ляпасом, мертва мурашка, оживлена тиском недбалих підборів перехожого, поранений палець, вилікуваний і загоєний лезом ножа, – я від такого завжди здригався і відвертався. Але тіло, в якому я живу і пересуваюся, тіло Тода, не відчуває нічого.

      Ми ніби спеціалізуємося в таких галузях: паперова робота, геронтологія, розлади центральної нервової системи і так зване забалакування. Сиджу я собі в білому халаті, з неврологічним молоточком, камертонами, ліхтариком, шпателями для язика, шпильками, голками. Мої пацієнти навіть старші за мене. Слід сказати, що зазвичай вони входять до кабінету з радісним виглядом. Вони повертаються, сідають і бадьоро кивають. «Гаразд», – каже Тод. Старенький йому: «Дякую, лікарю», – і подає свій рецепт. Тод бере папірець і виконує трюк із ручкою та стосиком рецептурних бланків.

      – Я вам дещо випишу, – каже Тод, широко жестикулюючи. – СКАЧАТЬ