Стріла часу, або Природа злочину. Мартин Эмис

Чтение книги онлайн.

      – Що? – запитала Айрін.

      – Хіба не однаково? Усе це лайно.

      – Чому? Бо я негідна, так?

      – А ось про це більше ніколи не розмовляй.

      – Ось так ти ставився до дружини та дитини?

      – Ну, це хтозна, Айрін.

      – Тільки перед друзями. Родиною. Коханими.

      – У тебе ні перед ким немає зобов’язань бути здоровою.

      – І шкідлива, – сказала Айрін.

      – Тобі справді треба це робити? Огидна звичка.

      Тод почав кашляти і обмахуватися своєю товстою правицею. Через якийсь час Айрін загасила сигарету і повернула її в пачку. Вона значливо повернулася до нас. Потім хвилин десять пішло на попередні пестощі. Притискання, стогони, зітхання тощо. Відтак він заліз на неї. І коли вона розсунула ноги, мене заполонили думки і почуття, яких раніше ніколи не було. Стосовно сили.

      – О, любий, – сказала вона і цьомнула мене в щоку. – Нічого страшного.

      – Вибач, – сказав Тод. – Мені дуже шкода.

      Якось вони порозумілися. Потім усе пішло набагато простіше. Так, ми в чудовому настрої одягнулися і спустилися вниз під’їсти. Посідали за кухонним столиком поруч, байдужо розкручували ярд за ярдом білу локшину. Потім – знову вперше – пішли, уявіть собі, в кіно. Та ще й попідруч. У мене було відчуття, ніби я рухаюся навшпиньки незнайомим краєм із жінкою, яку можна торкати, – мені дозволялося робити все, що завгодно, принаймні все, що я міг зробити. Де межі? Коли ми увійшли, прозвучала сирена, як свист захвату на заїждженій платівці… Фільм теж пройшов чудово. Спочатку я стривожився, бо Айрін почала плакати, коли ми сідали на місця. А фільм був гнітючий. Все про кохання. Парочка на екрані спокійно випромінювала втіху і красу, здавалося, вони створені одне для одного, але після непорозумінь і пригод вони врешті-решт розлучилися. На той час Айрін уже задоволено муркотіла, коли не помирала зо сміху. Реготали всі. Але не Тод. Не Тод. Щиро кажучи, мені це теж не здавалося смішним. Наостанок ми зайшли до бару біля кінотеатру. Вона пила стінґер[4], Тод узяв кухоль пива. І хоча додому Тод пішов у паскудному настрої (зовсім не в гуморі), з Айрін ми попрощалися тепло і сердечно. Знаю, що тепер бачитиму її частіше. Усе це нам обійшлося у двадцять вісім доларів. З попкорном – тридцять один долар. Ніби й небагато, але нині слід бути обачнішим, бо все дешевшає на очах, і Тод постійно похмуро перераховує гроші.

      А я залюбився аж по вуха. Не тямлю, куди йду, звідки приходжу. Прощення, що світиться в її юних блакитних очах, перейнятих жахливим замішанням на її старому запливлому обличчі – розпухлому, подзьобаному, підрум’яненому. Ох, людоньки! Мені здається, треба мати велику мужність і багато ще чогось, щоб увіходити в інших, в інших людей. Ми гадаємо, що люди навкруг живуть у фортецях, у цитаделях: за ровами, за мурами з шипами і битим склом. А насправді ми живемо в хистких спорудах. Виявляється, вони просто зліплені нашвидкуруч. Абияк. Можна просто просунути голову під запону намету і заповзти в нього. Якщо дозволять.

      Втеча, СКАЧАТЬ