Венера в хутрі. Леопольд фон Захер-Мазох

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ нападами жаги, коли він готовий був головою проламати стіну. Такої миті ніхто не хотів би опинитися йому на шляху.

      Доки він ось так німував, у коминку виспівував вогонь, співав великий статечний самовар і старовинне, успадковане від пращурів, крісло-гойданка, у якому я курив сигару, і цвіркун у старих стінах виспівував також. Я обводив поглядом небачене начиння, скелети тварин, опудала птахів, глобуси, гіпсові фігурки, якими напхом була напхана Северинова кімната, аж доки випадково мені впала в око картина, яку я не раз уже бачив, та щойно сьогодні в червоних відблисках вогню з коминка вона мене неймовірно вразила.

      То було велике полотно, намальоване олійними фарбами у виразній, насиченій барвами манері бельгійської художньої школи. Саме зображення було доволі дивне.

      Вродлива жінка – сонячний усміх на витонченому обличчі, зібране тугим античним вузлом волосся, наче інеєм, припорошене білою пудрою, голе тіло загорнене в темне хутро – спочивала, опершись на руку, на канапі; правою рукою вона гралася нагайкою, недбало поклавши босу ніжку на чоловіка, який лежав перед нею, немов раб, немов пес, і цей чоловік із гострими, однак витонченими рисами обличчя, на якому лежала печать нестерпного смутку й палкої жаги, який дивився на неї полум’яним мрійним поглядом мученика – цей чоловік, що правив за ослінчика для ніг діви, був Северином, але без бороди і, як видавалося, років на десять молодший за нинішнього.

      – «Венера в хутрі»! – скрикнув я, показуючи на картину. – Такою я бачив її уві сні!

      – Я – теж, – відповів Северин. – Тільки сон той був наяву.

      – Як?

      – Ах! Така безглузда історія!

      – Мабуть, твоя картина навіяла мені мій сон… – вів я далі. – Розкажи мені нарешті, у чому річ. Вочевидь, ця жінка відіграла якусь роль у твоєму житті, до того ж, вагому, як я собі мислю, але сподіваюся почути від тебе докладнішу розповідь…

      – Поглянь ось на цю картину, – сказав мій дивакуватий друг, проігнорувавши моє запитання.

      Інша картина була чудовою копією «Венери з люстерком» Тиціана з Дрезденської картинної галереї.

      – То що ти хочеш цим сказати? – поцікавився я. Северин підвівся і тицьнув пальцем у хутро, у яке Тиціан одягнув свою богиню кохання.

      – Тут також «Венера в хутрі», – мовив він, усміхаючись. – Не думаю, що старий венеціанець зробив це з наміром. Він просто намалював портрет якоїсь вельможної куртизанки, а що був чоловіком ґречним, то люстерко, у якому вона з холодною пихою розглядала свою величаву вроду, змусив тримати Амура, що, вочевидь, нудився від такої роботи. Ця картина – майстерне підлабузництво на полотні. Пізніше якийсь «знавець» епохи рококо охрестив даму Венерою, а хутро деспотки, у яке загорнулася красуня-модель Тиціана радше зі страху підхопити нежить, ніж зі цноти, стало символом тиранії і жорстокості, що криються в жіночому єстві та вроді. Та досить про це! Цей варіант портрета постає перед нами найдошкульнішою сатирою на наше кохання. СКАЧАТЬ