Щоденники 1913–1923 рр.. Франц Кафка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ повідомлення не потрібні. Кожне повідомлення, якого я уникну, – для мене виграш. Я не допитливий, ідіть собі, йдіть. – Він узяв студента за його легеньке пальтечко й відштовхнув трохи вбік. Потім прочинив двері квартири, з якої на прохолодні сходи війнуло дуже теплим повітрям. – А те повідомлення, до речі, ділове? – поцікавився він, уже стоячи у розчахнутих дверях.

      – І цього я не можу тут сказати, – відповів студент.

      – Тоді бажаю вам доброї ночі, – сказав Меснер, ступив до кімнати, замкнув за собою двері на ключ, увімкнув електричний нічник, налив біля настінної шафки, де стояло кілька пляшок з лікерами, чарку, випив, прицмокуючи, й заходився роздягатись. Щойно він сперся на високі подушки й хотів був почитати газету, як йому здалося, наче хтось постукав у двері. Меснер відклав газету на ковдру, згорнув руки й прислухався. Справді, хтось таки стукав, і то зовсім тихенько, та ще й у самому низу дверей. «От уже настирлива мавпа», – усміхнувся Меснер. Коли стук стих, він знов узяв до рук газету. Та ось постукали гучніше, просто-таки загупали в двері. Як ото діти, граючись, стукають у двері то тут, то там, так і тепер – стукали то глухо в дерево внизу, то дзвінко у шибку вгорі. «Доведеться вставати, – подумав, похитуючи головою, Меснер. – Зателефонувати портьє я не можу, адже апарат стоїть у передпокої, і, щоб увійти туди, треба збудити господиню. Не залишається нічого іншого, як спустити хлопця зі сходів власноруч». Він натяг фетрову шапочку, відкинув ковдру, вперся руками в край ліжка, неквапно поставив на підлогу ноги і взув високі домашні пантофлі на ваті. «Ну ось, – подумав він, поглядаючи на двері й покусуючи верхню губу, – тепер знов тихо. Але треба забезпечити собі надійний спокій, – сказав він потім, узяв із підставки кийка з роговою головкою, перехопив його посередині й рушив до дверей.

      – Там хто-небудь іще є? – запитав він крізь замкнені двері.

      – Так, – почулася відповідь. – Прошу вас, відчиніть.

      – Відчиняю, – сказав Меснер, відімкнув двері й став із кийком на порозі.

      – Не бийте мене, – застережливо промовив студент і ступив крок назад.

      – Тоді забирайтеся геть! – сказав Меснер і показав пальцем на сходи.

      – Але я не маю права, – відповів студент і так несподівано кинувся до Меснера… (Запис уривається.)

      27 листопада. Я повинен зупинитись, щоб від мене просто-таки не відмахнулись. Хоч я й не бачу небезпеки загубитись, а все ж почуваюся безпорадним і чужим. Але твердість, якої мені надає бодай щось написане, безперечна й прекрасна. Погляд, яким учора я подивився на все під час прогулянки!

      Дитина двірнички, що відчинила ворота. Загорнене в стару хустку, бліде, застигле й опухле личко. Вночі двірничка носить її з собою так до воріт.

      Двірниччин пудель, який сидить унизу на сходах, прислухається до мого тупання, що починається від п’ятого поверху, проводжає мене поглядом, коли я проминаю його, й дивиться мені вслід, коли я біжу далі. Приємне почуття довіри, позаяк він мене не боїться, я для нього – частина будинку і його звуків.

      Картина: СКАЧАТЬ