Прокляті рубіни. Книга перша. Стилети Борджіа. Андрис Лагздукалнс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ще його дідом, прикрашали кримінальний кодекс, Біблія та примірники романів Луїзи де Фоссе з її автографами. Останньому, заздрили всі мешканці маленького села Дюжонь, що розташувалося на березі Луари, за півтори милі від оселі місцевої знаменитості. Щоб заспокоїти заздрість сусідів Валіньї, Луїза організувала в селі щось на кшталт читальної зали, передавши туди кілька десятків примірників своїх романів та частину власної бібліотеки.

      Приблизно сім років тому Луїза, як і всі мешканці села, була украй здивована зникненням Гійома. Пізнього осіннього вечора, він, як завжди, вирушив перевірити свої снасті – і більше його ніхто не бачив. Пошуковий загін, сформований з селян, разом з кількома екіпажами жандармів, надісланих на прохання Луїзи з Анже, дві доби оглядав околиці, але слідів Валіньї ніхто так і не знайшов. Прийнявши за офіційну версію, те, що під час перевірки сіток Гійому стало погано й він, упавши в річку, потонув, жандарми залишили маєток. Односельці замовили за зниклим старим поминальну месу.

      Життя потекло далі. Лише кухар Морель і Луїза нерідко за ранковою чашкою кави згадували старого добрим словом. Графиня відчувала за собою легку провину за те, що не змогла приділити належну увагу розшукам свого доброго приятеля. Причиною тому була раптова смерть її чоловіка від серцевого нападу. Але час усе лікує, або пам'ять ховає гіркі спогади в далеку скриньку.

      Поринувши з головою у творчість, Луїза змогла пережити втрату двох близьких для неї людей. Новий роман починався епіграфом присвяченим старому Гійому та графу де Фоссе, з яким вона прожила в любові та злагоді не один десяток років. Одне засмучувало її – відсутність в неї діточок.

* * *

      Компанію Луїзі де Фоссе під час вечірньої прогулянки складав один з засновників літературного конкурсу, а саме Віктор Наумович Приходько, сорока восьми років, власник видавництва, головний офіс якого був розташований у Києві, а філії – у Росії, Білорусі та Казахстані. Середнього зросту, злегка повненький, одягнений у легкий світлий костюм спортивного крою, він поважно крокував поруч зі своєю супутницею широкою алеєю парку. Чоловік періодично втирав носовичком краплі поту, які виступали на засмаглій поголеній голові, й обмахувався світлим літнім капелюхом, тримаючи його в лівій руці. Але судячи з частоти рухів руки, що тримала хустку, йому це не допомагало.

      – Ти диви, вже майже сутеніє, але як спекотно. Напевно, до ночі буде гроза.

      – Ви маєте рацію, Вікторе, грози сьогодні не минути. Звернули увагу на хмару над Анже? Грому ще не чути, але блискавки вже миготять.

      – Так що, нас може ще й намочити? – чоловік здивовано подивився на супутницю.

      – Ну що ви. Ми встигнемо повернутися. Від нас до міста миль двадцять-двадцять п'ять навпростець.

      – Тоді я за вас не переймаюсь.

      – Та досить вже вам, Вікторе! Я не цукрова панночка, й дощем мене не злякати. Цієї весни ми з подругами пішки підіймалися до тунелю «Пікколо Лагацуой», СКАЧАТЬ