Я дарую тобі смерть…. Наталья Дурунда

Чтение книги онлайн.

      А він зі світання до ночі витягує жили на панському обійсті. Гризе то йому душу… гризе… Прокляті злидні! Не так уявляв їхнє з Калиною життя. Думав, роботящими руками ґаздівство облаштують, та де там. У горах біднякові хоч вішайся. Одна мука Господня. Що клаптик кращої землі – то попові, дякові або корчмареві належить. А сіромасі – корчовиця, на якій плуги ламаються, а коні та корови, якими її розорюють, мучаться. Даремні й людські труди: земля на камені не родить.

      То ж прогодувати сім’ю Олекса не міг. Як і багато його односельчан ледь-ледь зводив кінці з кінцями.

      Але восени у горах несподівано з’явився таємничий незнайомець. Він розповідав дивні речі. Мовляв, за океаном є така країна Канада. Там можна казково розбагатіти. За якийсь рік-два заробити стільки грошей, що й на землю вистачить, і на хату, і на безбідне життя.

      Сколихнулося село. Особливо молоді чоловіки, які відчували в руках силу. На кожному кроці тільки й розмов про заробітки.

      Олекса й собі вирішив не проґавити можливості стати на ноги. Одразу пристав на ідею групи односельців рушати в чужі незвідані краї. Хоч куди, аби лиш з колін піднятися.

      Лише одне його гризло: Калина заявила, що категорично проти.

      – Най собі йдуть, куди хотять, – мала на увазі сільських чоловіків. – Балаканини повно, а ще не єден не розбагатів, – боляче скривилася. – Як ото, вірити чужому чоловікові? – хмикнула, згадуючи агента. – Іти, не знати куди. Лишати голодних дітей.

      Мовчав Олекса. Тяжко мовчав, бо післязавтра рушати в далеку й нелегку путь. Відкладати нікуди. Сьогодні ж треба починати важку розмову.

      – Калинко, солодка моя, майже ми так не прожиєме, – тихо почав, не знаючи, що казати далі.

      Жінка в той час саме поралася біля печі.

      – Як так? – буркнула, заклопотана.

      – Без копійки, сонечко. Гній он пора везти на поле, а прийде весна – поорати, і за всьо заплати, бо і ж коня найняти. Умреме потихи з голоду, не дай Боже.

      – Йой, лем не починай, – зрозуміла, до чого веде чоловік. – Другі жиють якось.

      – Жиють… – задумано протяг Олекса. – І ми будеме жити, як люди, – якось незвично урочисто виголосив.

      – Ой щось мені не любиться, що ти так кажеш, – підозріло скосилася на чоловіка Калина. – Онде Бойків Василь уже забрався в якусь Америку та й роки про нього нихто не чув. Ліпше би був дома, як такой життя. Жона його – жива вдова та й годі. А теперки знову якийсь фрас по селові чоловіків варахобить, чорт би го забрав. Неє спокою, Боже, неє, – утерла піт з чола.

      – Не кажи так. Дасть Бог, вернеся Василь. Другого виходу туй неє. Або з голоду вмирати, або їхати. Кажуть, що нині багато людей прямує в ту Канаду. Там заводи, фабрики. Робота за гроші. Так що ми з хлопами, як Всевишній поможе, післязавтра в дорогу. Я так рішив… – твердо закінчив і не відвів погляду.

      Від почутого у Калини ноги вросли в землю, мов по коліна закопані. Серце гупало, ніби з грудей надумало вирватися. У голові зашуміло. Не могла, сердешна, зрозуміти, за що їй такий удар судьби. Коли виходила заміж – готова була до тяжкого життя, до бідноти, знала, що тягнутиме злиденне існування. То й нехай, аби лиш з коханим разом.

      А тепер?

      Що тепер?

      Хто знає, коли милий вернеться та чи й ступить ще на рідний поріг?

      Нічого не сказала йому у відповідь.

      Лише мовчки повернулася й, наче підбита птаха, опустилася на лавицю.