Бо війна – війною… Через перевал (збірник). Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      Заграли великодні дзвони на «Христос воскрес», висипали люди з церкви на майдан, ударили біля дзвіниці моздири, затремтіло віття високих смерек, білі цяточки стокроток зім'ялись під сотнями ніг; ми з Михайлом пробиралися крізь натовп на край майдану, де стояли, очікуючи нас, Гриць Шепетюк із Катрусею. Вона тримала брата під руку, нахиливши до його плеча кучеряву голівку, – біла, мов черемха, у білій сукні, розкішна панна. Я затамував подих і чув тільки, як гупає у грудях серце, мов ті моздири за дзвіницею, здубіли ноги; а Михайло… Йшов він сміливо, упевнено, здалеку поклонився Катрусі, і я бачив, як вона відхилилася від Грицевого плеча і подалася всім тілом уперед, мов лоза під вітром. Я штивно кивнув головою. Гриць привітався з нами за руку.

      – Як ти змужнів, Михаиле! – обдала Катерина палким поглядом мого брата і довго не відводила від нього очей; потім, згадавши, що Михайло підійшов не сам, позирнула привітно на мене й мовила, ніби до хлопчика: – Та й ти підріс, Іване…

      Мені враз захотілося їх полишити, і я вже готовий був сказати: «Розмовляйте собі, а я піду до хлопців», та в цю мить ми помітили, як до паперті почали підходити люди; вони товпилися, напевне, священик вийшов – знову почнеться принизливе цілування рук; жінки перші протискалися й нагиналися до когось – хтось там сидів на східцях. Невже піп сидячи приймає поклони?

      Ми приглядалися, та заспокоїв нас Гриць:

      – Атаманюк вернувся з Куфштейна, той, що двадцять шість літ відсидів за вбивство економа у фільварку на Воловім. А це ось випустили.

      Народ розступався, ставав колом, і ми побачили старого, як світ, сліпого діда з поораним зморшками обличчям. Він сидів, спершись однією рукою на палицю, а другу, безвольну, ніби неживу, дозволяв людям підносити до уст, наче байдужою була йому людська честь або ж приймав її як заслужену: мовчав, потім відклав палицю, підвів угору руки і прохрипів загробним голосом:

      – Молітесь, людіє, Страшний суд іде!

      Мене зморозило дідове пророцтво, усі ж бо чекають війни, боячись і сподіваючись на неї, а хто у ній нас поведе, коли нині народ віддає шану дідичеві й опришкові, тільки хлібодавець не заслужив на таку повагу. Хто?

      – Боже, який темний народ! – зітхнув Гриць Шепетюк.

      – «Незрячі прозрять, а кривії, мов сарна з гаю, промайнуть, німим отверзуться уста…» – сказав Михайло. – Не називай народ темним, Грицю, поки сам не прозрів єси… – Мій брат недолюблював Шепетюка, СКАЧАТЬ