Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

Чтение книги онлайн.

      Відразу стало тихо й затишно, утих дитячий плач і козиняче мекання. В мешканні (що складалося з однієї кімнати й кухні, не рахуючи присінок і веранди) вони швидко навели лад: поприбирали й почіпляли знову на стіни образи та поклали речі на свої місця, як вони робили щодня, й попідмітали шпаруни. Козенята весело й здивовано дибали по хаті, куди їх було забрано з веранди, і, певно, тішились зі світла й лагідної тиші. А Максим стояв, не роздягаючись, і пильно дивився на дружину й на синка Бориса, шукаючи в них якихось особливих змін, що, здавалося, мусили б бути після цієї ночі, такої для нього довгої, як вічність.

      Та не встиг він роздивитись як слід, як на вулиці загула машина. Вона під’їхала до хати й стала… Максим мимоволі шарпнувся до дверей. Швидко вийшов із хати в присінки, на веранду… наміряючись шугнути в ніч. Все це робив більш підсвідомо, ніж здаючи собі справу, – якось по-вовчому, інстинктивно, чуючи загибель… Та на ґанку Максим спокійно зупинився, так само інстинктивно. Назустріч із сутіні виринула людина, а за нею ще кілька тіней. Людина була у військовій уніформі, а ті, що підходили за нею, були добре озброєні: шестеро автоматників із «фінками» напоготові.

      – Здравствуйте! – привіталась по-російському людина – та, що була спереду.

      – Добрий вечір, – відповів Максим.

      – Чи тут живе е… громадянин… Максим Колот?.. Архітектор, інженер-архітектор…

      Павза.

      – Тут… ніби…

      – Ніби?

      – Ніби…

      – А чи він дома?

      – Дома.

      – А як до нього пройти?

      – А отак ідіть просто через присінки, а потім зразу ліворуч…

      Серце Максимове чомусь нагло затіпалось, у ньому на мить прокинувся мисливський чортик. От вони зараз підуть у хату, а він – круть! – як вітер… Але це лише мить, а за тим знову нахлинула байдужість і все залила, як вода іскру. «Куди?! Та й чого?.. А головне – куди?!.»

      – Дякую, – посміхнувся вголос гість. – А чи ви не могли б нас провести до нього?

      «Цей знає, що робить», – подумав Максим і байдуже відповів:

      – Добре, – і пішов наперед.

      Вони ввійшли до хати. Автоматники стали, як ідоли, на всіх дверях і на ґанку, а двоє – на кухні, з автоматами напоготові. Стояли мовчки, понуро й байдуже, лише пряли очима, стежачи за кожним рухом присутніх. Гість привітався в хаті, а тоді звернувся до Максима:

      – Ну, де ж він?

      – Я тут.

      – А-а… – роблено здивувався гість і заговорив трохи втомлено, трохи весело: – Дуже приємно. Будьмо знайомі. Я – начальник спецвідділу Н-ської орденоносної Сталінградської танкової дивізії… Прошу любити й шанувати. (В голосі його весь час бриніла тонюсінька нотка іронії.) А як маю честь вас титулувати точно?

      – Колот.

      – Ви дуже скромні, громадянине Колот. Чи то ж не ви були заслужений діяч УРСР?..

      – Можливо…

СКАЧАТЬ