Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

Чтение книги онлайн.

      – Так-то… Світ озвірів не тому, що він озвірів, а тому, що він такий за своєю природою. Тепер ось він лише зітер свій грим, а чи здер із себе машкару, й оголилась страшна нагота брехні, нікчемности й підлоти. Поза тим – нічого більше. І от… Чи варто жити?!. Ось проблема! – І, скінчивши нагло на тому ж, чим і починав, Соломон по павзі сам собі тихо, але переконано відповів:

      – Не варто.

      Максим зітхнув:

      – Т-та-ак… ну добре… То ось, здається, є ключ до розв'язання вашої проблеми, тобто – ключ до вашої рятункової ідеї. – Нагнувся й підняв червону, чепурну, як писанка, італійську гранату. Оглянув і простяг її Соломонові.

      – Ось… Будь ласка, доведіть послідовність: умріть. Вона заряджена. Оце ось так знімається, отак натискається… Це реальне завершення вашої думки. Ключ до рятунку.

      Соломон замовк і посірів. Він довго мовчав, пригноблений, дивлячись на гранату. А тоді підняв комір і глибоко засунув руки в кишені.

      – Приберіть, – прохрипів він. – Я… я, власне, хочу бути послідовним і доказати людську підлість, а не героїзм. Я боюся смерти…

      – Але ж ви не послідовні!.. Нуль є нуль, і йому нема чого боятися смерти.

      – В тім-то й суть, що підла людська природа ніколи не була послідовною. Хочу жити!.. – Голос Соломонів хрипів і затинався.

      – В ім'я чого?

      – Чого?.. Хоч би в ім'я цієї непослідовности. Ні, в ім'я злоби. Так-так, злоби!.. А втім – дайте гранату, я ще подумаю…

      Соломон обережно взяв гранату й заховав її під брилою руїни, присипавши дрібними камінцями.

      – Я потім по неї прийду… Я ще маю… ідею Бога! (Криво посміхнувся.) Розумієш? Після того, як я 20 років руйнував церкви, я тепер маю ідею Бога!..

      Останні слова він просто викрикнув гістерично. І відразу замовк, знітився на камені, якось засмикавши плечима – чи то скручуючи цигарку, чи… Максимові здалося навіть, що він плаче, сидячи на камені, над Авраамом. Але то так тільки здалося…

      – Нічого, – промовив Максим лагідно, не думаючи над тим, що говорить, але справді зі щирим наміром потішити. – Ті, що зруйнували цей храм остаточно, також мали ідею Бога. Навіть написали її на бляхах своїх пасків…

      Соломон мовчав. Він нічого не слухав і нічого не чув. Почав кутатись у пальто, пробубонівши про себе:

      – Холодно… Душі холодно…

      І заховався, як равлик у мушлю, остаточно задивившись у себе самого нерухомо.

      Максим ступнув до нього крок і став перед ним, розставивши ноги. Дивився задумливо і теж мовчав.

      – Слухайте, професоре, – промовив нарешті щиро й так, ніби всієї цієї попередньої розмови й не було. – Скажіть мені правду… Бо я не вірю в те, що ви ніби були тоді п'яні. Я ніколи не бачив вас п'яним… Ви щось мали для мене інше, адже ж так? Ви щось обіцяли й збирались принести?..

СКАЧАТЬ