та мадяри, слава Богу, позникали в хімчинських переярах, гейби ніколи в Боднарівці їх і не було; на залуцькому узліссі востаннє гахнуло заблукане московське стрільно, оголошуючи кінець війні; синя бинда Прута, немов позначка кордону на шкільній мапі, прозирала крізь лісові проруби з корнецьких зарінків, відділяючи вільне Запруття від зайнятої більшовиками Коломийщини; ніхто того кордону поки що не переступав, а тому тихо заусміхалися білизною стін чорноверхі хатки; село почало оживати, рухатися, ставало навшпиньки й наслухало, і аж тоді, коли на Босні почувся знайомий лямент, повірило, що йому більше ніщо не загрожує, – то Федір Юлинин бив Марусю; цей ритуал він відправляв завжди по неділях вранці, а коли наблизився фронт – перестав, аби не накликати до хати карателів, – тож у сію мить поселяни остаточно переконалися, що війна нарешті скінчилася; баба Маруся голосила, а Федорів син Ілько накручував грамофона – і вже заталаніла в боснійському яру хрипла мелодія; на зношеній платівці заїдало голку, і з мушлеподібної труби вихоплювалися одні і ті ж слова львівського старомодного шлягера «to ostatna niedziela… to ostatna niedziela…»[7]; Ілько переставляв голку на середину платівки, щоб почути більш оптимістичне – «przyjdzie jeszcze czas… przyjdzie jeszcze czas…»[8], і вдоволено усміхався; внук Федора гімназист Йосафат вибіг на поріг, зраділий, що дід бабу нарешті б'є, а тато крутить грамофона, щоб заглушити лемент, – значить, життя знову повертається в узвичаєний триб; вибіг і пильно вдивлявся у глибоку зарослу гаєм ізворину, де на самому дні присіла, немов підстрелена куропатва, найбідніша в селі хатка; від того щоденного вдивляння боліли йому очі, та нарешті – під музику і бабин плач з'явилося очікуване диво: з хатки вийшла на поріг біла дівчина з товстою косою й чорними дужками брів – то була Наталка Слобідська, яка всі ці дні сиділа в пивниці, ховаючись від мадярів, і Йосафат потупотів на злам голови крутою стежкою в яр.
Тоді ж пролунав у піднебесся христовоскресний акафіст – то на найвищому пагорбі, що панував над Боснею, біля учителевої криниці, яка ґонтовим покриттям і ялиновим обшалюнком нагадувала каплицю, галайкав свою недільну відправу дурний Юзьо, молодший Федорів син, який три тижні тому вернувся з німецьких робіт, – мудрі пропали, а дурного Бог милував; Юзьо однією рукою тримався за колесо, а другою вимахував до неба; в перервах між антифонами він відпускав колесо – відро шалено летіло вниз крізь двадцять чотири цямрини, вдарялось денцем об воду, й тоді облітав Босню приглушений подзвінний звук, а Федір побожно хрестився.
Після довгої німоти Босня здобулася врешті-решт на свій властивий голос: Юзьо виводив побожним дискантом «алилуя», Маруся ж тепер відважно продовжувала літанію, яку розпочинала завжди в неділю вранці, нагадуючи старому про гріх, ще в молодості вчинений із сільського лярвою Оленою Єзуниною: «Та бодай перед Юзьом, як нема ксьондза, відмоли свій курварський гріх!»; баба на чому світ кляла принишклого Федора, котрий під час відправи, якою
СКАЧАТЬ
