Хресна проща. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ минулих днів в мені цікавість завше будить: події давні й давні люди встають із пороху віків, я бачу, як з старих пісень сьогоднішній сіяє день»; ця неоковирна строфа ще раз прозвучала в моїй свідомості тоді, коли зі свічкою в руці заглиблювався в печерний тунель, і я подумав, що історичні романи, які колись напишу, мусять бути вигранені словами так доладно, як рисунок на Ахілловому щиті, бо тільки в такому вигляді давня історія повинна приходити до читача… Ігор заглибився в свої думки, і так усі йшли б мовчки, схилившись під склепінням печери до самого дна аїду, якби не зупинив його оклик Антона:

      – Агов, Верґілію, ти так затято мовчиш, ніби ведеш нас на страту, а обіцяв же розповісти історію цих катакомб!

      Ігор підніс над головою свічку.

      – А ми далі й не підемо – може, іншим разом: попереду прохід місцями дуже низький, деколи й повзти треба. Тож піднесіть свічки горі й погляньте довкола: у цій галереї печерна каплиця другої на Русі Лаври: он бачите ніші для ікон на стінах. А в глибині галереї, пильно придивіться, стоїть камінний хрест і поруч з ним витесаний з каменю стілець – то сповідальня. За нею ж чорно зяють келії для затворників. Усе це збереглося з одинадцятого століття…

      – Хто грішний, сідай на цей стілець і сповідайся, – промовив Аркадій. – Тільки сповідника немає серед нас.

      – Цю функцію найкраще сповнив би наш Старий, – обізвався Мирон. – Він вусатий, а бороду йому приклеїмо. Ти ж, Аркадію, сідай перший і признавайся до своїх гріхів – певне, вже досить натворив їх у театрі з юними артистками.

      – Старі набагато гріховніші, з юними не так цікаво, – засміявся Аркадій. – Але як признаватися до провин, коли немає сповідника, – вголос?

      – Можна і вголос, тут ніхто, крім нас, не почує, ми ж нікому не розкажемо.

      Ігор вийшов на середину галереї, закріпив свічку на сповідальному камені й заговорив, надаючи мові вмисної урочистості:

      – Ми зібралися тут не для жартів, друзі мої. Маємо створити схоже на масонську ложу товариство, тільки треба його якось назвати.

      Мирон Синютка, який на третьому курсі вважався всезнайком, запропонував:

      – Назвемося філоматами, тобто любителями наук.

      – Непогано, але ж товариство під такою назвою існувало у Вільні ще за Міцкевича, – засумнівався Ігор.

      – І їх усіх пересадили, – вставила Ліда.

      – Тому, що вони з любителів наук перетворилися на політиканів, – зауважив Антон. – Ми ж маємо бути лояльними.

      – А для чого лояльному товариству збиратися в печері?

      – Для емоцій, – зіронізував Аркадій. – Ти ж сама сказала, що ми романтики.

      – Дурницю ляпнула… Романтики – то не ті, що зітхають до місяця під спів соловейків, а котрі потайки чистять зброю…

      – То щоб жінка не ляпала дурниці, краще, як сказала поетеса, нехай мовчить серед збору…

      – Не СКАЧАТЬ