Хресна проща. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      Ліда недбало позирнула на неї й мовила, не підводячи голови:

      – Ігоре, я віднині буду називати тебе милозвучним письменником!

      На Лідину репліку Ореста хихикнула, зрадівши, що її оцінка Ігоревих здібностей належно сприйнята.

      Невдоволений був тільки Мирон, він спитав злегка роздратовано:

      – Ти скажи спершу, Ігоре, про що твій роман, яка його назва, бо твір без назви – як людина без імені, й до чого ти приклеїш свою цікаву оповідку про Данила й Митусу? Яка то епоха? А яка концепція? Я не бачу поки що романного задуму…

      – Вгамуйся, Мироне, – відказав Ігор. – Я ще й сам не бачу цілісності твору… Буде то роман про татарське лихоліття в Галичині. В літописі зафіксована трагедія, яка тут, у Страдчі, сталася: татари димом задушили в печері ченців… Ну, а Митуса і Данило – то вічний конфлікт між володарем і митцем… А яка назва? Можливо, «Хресна проща» або «Антифон воскресний», а може, просто – «Страдчівський патерик». Я ще сам не знаю…

      Тоді заговорив Антон:

      – Ти йдеш у руслі романтизму, Ігоре. Це не так і зле… Але чи не варто б уже хоч трохи модернізувати стиль Чайковського, Опільського, навіть Франкового «Захара Беркута»?

      – Я ще не думав про власний стиль, – пробував я оборонятися, та Антон тут же перебив мене:

      – Стиль не треба вигадувати, він має народжуватися на вістрі пера, бо художність – це передовсім стиль.

      – А я думаю, – втрутився Мирон, – що історичним романістам варто нарешті заговорити не про наші поразки – ті скигління вже встигли набриднути, – а про перемоги… А ще: чи ти, Ігоре, багато прочитав світових історичних романів, перш ніж взятися за свій?

      – О, знову та претензійна розмова про начитаність! – пирхнув Аркадій. – Чи то в скрипаля зменшується майстерність від того, що він не знайомий з творчістю Ґете? Або архітектор краще накреслить проект будинку, коли перед тим побуває на концерті органної музики і послухає Баха?

      Мені здалося, що Аркадій сам не переконаний в тому, про що говорить, – хоче тільки звернути на себе увагу. Однак я побачив, як Ліда підвела голову й почала зацікавлено слухати: з її вигляду видно було, що Аркадій цієї миті їй подобається; він, мабуть, це відчув й продовжував розвивати свою думку:

      – Поетові з Божої ласки не треба тлумачити, що таке поетика, бо він не видумує образ, а бачить його. А в що той образ вкладається – у сонет чи в октаву, йому байдуже. Та й композитор не видумує музики, він її чує…

      – Маєш рацію, Аркадію, – сказала Ліда, і в її очах зблисло вдоволення, гейби аж захоплення мовою Молодина: таж він зовсім не глупий! Однак у цю саму мить ніби бісик вскочив у неї й нагадав їй, що вона з першого погляду не терпить цього франта з трикутними бакенбардами і хворобливою хтивістю в очах, коли поглядає на Оресту, – й немов згадавши враз про своє ставлення до нього, мовила глузливо:

      – Без СКАЧАТЬ