Кайдашева сім'я. Іван Нечуй-Левицький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ собi питаю, – сказав Карпо i помаленьку, не хапаючись, перелiз через перелаз у двiр.

      – Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через нашi перелази? Нашi пороги для тебе дуже низькi, – сказала Мотря.

      Карпо не зачiпав дiвчат, не жартував з ними. Дiвчата звали його гордим.

      – Та хоч би й високi, то перескочимо. Здорова була, Мотре! – сказав Карпо, подаючи їй руку.

      Мотря руки не подала i пiдставила глиняника. Карпо взяв її за руку вище од лiктя здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двiр.

      – Оцього я вже не люблю! – крикнула Мотря.

      – Мотре! Хто тобi купив отi червонi кiсники?

      – Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, – задрiботiла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрiбненьких зубiв.

      – Та покинь отого глиняника! – сказав Карпо i хотiв однять од неї драного горшка.

      Мотря сiпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землi.

      – Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досi припiчка не пiдвела, – сказала Мотря, але не пiшла в хату пiдводить припiчок, а почала мазать призьбу. Мотрi хотiлось пожартувать з Карпом. Тiльки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сiв на призьбi.

      – Ей, встань, бо я й тебе пiдведу червоною глиною: будеш ще рудiший, – сказала Мотря, махаючи вiхтем коло самого Карпа.

      – Мотре! Хто це тобi купив таке гарне намисто? – спитав Карпо.

      – Та вже ж не ти, – сказала Мотря i знов махнула вiхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далi.

      – А якби я купив тобi намисто, щоб ти сказала?

      – Не знаю, що б я сказала, – промовила Мотря.

      Карпо одсунувся на самий край призьби; далi вже й призьби не було.

      – Вставай, бо зiпхну! – крикнула Мотря.

      – Ану пхни, чи подужаєш? – промовив Карпо й осмiхнувся.

      – Тiкай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобi в вiчi, – крикнула Мотря й замахнулась на Карпа вiхтем. Червона глина бризнула трьома кров'яними крапельками на бiлу Карпову сорочку.

      Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь з горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобiт, i зачепив п'ятою другого глиняника з бiлою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася бiла стежка, неначе хто простелив од порога бiлий рушник.

      – Чи ти здурiв, чи ти збожеволiв! – крикнула Мотря на ввесь двiр. – Ой лишечко менi! Що ж оце буде, як мати надiйдуть з ярмарку?

      Карпо стояв серед двору й осмiхався. Вiн нiколи не смiявся гаразд, як смiються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навiть тодi, як губи осмiхались.

      – Вiзьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це менi мати скажуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отiєї червоної глини за цiлого п'ятака, – промовила Мотря жалiбним голосом.

      – Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дiвчата за глиняниками плачуть.

      – Добрi смiшки! Як вiзьму оцього вiхтя СКАЧАТЬ