Генерали імперії. Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ як у селі. Стрільці його тепер вже не супроводжували, лише двічі на день – вранці й увечері, – вигулькував кінний страж, перехилявся через частокіл у двір і гукав:

      – Агов!.. Господін гетьман (іноді: воєвода), ти є?

      Не поїде, поки Дорошенко на його очі не з’явиться.

      – Та ось я, – озивається гетьман з ґанку. – Ще не вмер…

      – А мені велено й на мертвого подивитися, аби переконатися, на якому світі нині перебуває пан гетьман… Покедова! Старшому скажу: господін гетьман живий і нікуди не втік.

      Вдруге він вигулькував під вечір, аби пересвідчитись, що господін гетьман за день не втік (чи не помер), щоб вранці знову примчати, і так день за днем, день за днем…

      Життя було нудним, не знав де себе подіти і для чого вранці прокидатися. Найгірше, як надходила осіння моква. На вулиці куди не глянь – самі лише високі частоколи, переважно з дуба, і що там за ними в дерев’яних ізбах чи кам’яних будинках – не дано нікому знати. Там своє життя, відгороджене високим і щільним частоколом від світу білого. Хрипло гавкають пси за частоколами. Пустка. На вулицю в суцільну темінь і потикатися небезпечно, між садибами чималі пустирі, куди грабіжники і вбивці затягують жертву і де її вже ніхто і ніколи не знайде.

      У такі пори року хоч вовком вий. Частокіл і в Дорошенка глухий, як у маленькій фортеці, він надійно відгороджує його маленький світ від великого. Але ж і слова ні до кого мовити. Челядь сама по собі, а він сам по собі. Нічого не хотілося і ні до чого душа не прагнула. Сон здебільшого утікав до ранку, накинувши щось на плечі, він виходив на ґанок, курив, думав – ані звуку не доносилось з Москви, що пірнула на дно чорної пітьми. Без свого ліхтаря за браму й не потикайся, ще занесе тебе в якусь яму чи яр…

      Гнітила самотність, відчуття одинокості – найгірше з усіх почуттів, що має чоловік. Та ще відчуття, що ти чужий в чужині. Відсутність поруч рідної душі. Люблячої. Яка б створювала тобі рай у чотирьох стінах. Ні друзів, ні рідних. Мати далеко звідси на Україні, вік свій нелегкий доживає з чернечим ім’ям Митродара. Ігуменя дівочого монастиря Покровського, що неподалік Сосниці. Мо’, і йому податися в ченці? Але ж ні… Хотілося ще жити повнокровним життям і любити жінок. Чи бодай одну. Він же козак! Який з нього чернець? Був козаком, починав з козацтва, козаком і завершить свій земний шлях.

      Старший брат, якого він з неволі визволив, зі своїм сімейством теж мешкає в Сосниці, менший Андрій, як і старший теж, полковник Брацлавський, третій брат, Степан, не брав участі ані в громадському, ані в політичному житті, тихо жив собі як обиватель в Чигирині «на прадідівських своїх добрах», отримавши у спадок дідизну, там і помер.

      Конец ознакомительного фрагмента.

      Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

      Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

СКАЧАТЬ