Генерали імперії. Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

      – Ну, ну!.. – Самойлович був сама уважність і доброта. – Годі старе пам’ятати. Що було, те… загуло.

      – Ти так думаєш?

      – Упевнений. Цур йому пек. Домовилися ж старого не згадувати. Добре, що заїхав. Ми тут саме обідаємо. Власне, сніданок уже переріс в обід. Хоча, як точніше, – реготав, – то вчорашня вечеря переросла в сьогоднішній сніданок, а потім так же плавно перейшла в обід – дасть Бог, так і до вечері дотягнемо.

      – Бенкет переможців?

      – Ну, ну… Домовились же старого не згадувати. – Самойлович рукавом утер губи. – Чого там. Всяко трапляється. Не програє той, хто не воює. А ми з тобою, Петре, козаки – коли виграємо, а коли й програємо. Та, кажу, годі. Пішли, пообідаєш з нами. Та й поїдеш далі в свою Сосницю на нове життя.

      Вже як Дорошенко залишав палац (шматок за столом у Самойловича в горло не поліз, пив лише вино), лівобережний гетьман, проводжаючи його до ґанку, вкотре, хоч Дорошенко і не просив його об тім, поклявся, що в Сосниці гетьмана Петра ніхто й пальцем не зачепить.

      – Житимеш там у своє задоволення. Це я тобі гарантую – від старшини, від свого уряду і від себе самого.

      – А від панів своїх, від москалів – гарантуєш? – різко запитав Дорошенко.

      – Москві тебе не видам, Петре, хоч би вона й хотіла цього, – вигукнув захмелілий гетьман. – Ні-ні!.. Та хто вона мені така… Москва? Га? Я тут гетьман, я, Іван Самойлович, і Москва мені не указ!..

      Він ще щось вигукував, але Дорошенко швидко пішов – не хотілося слухати пусті балачки.