Печера. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

      – Отже так, Німробець… Він просив приїхати по матеріали після вистави. Після сьогоднішньої вистави, в театр, о десятій вечора… Ти зрозуміла?…

      Паула не зрозуміла нічого, але треба було кивнути, й вона кивнула.

      Сенсори, приклеєні стьожечками пластиру, заважали. Їх було повнісінько – на лобі й на шиї, на скронях і на зап'ястках, і навіть на потилиці; шкіра свербіла так, що несила було терпіти, та почухатись не було ані найменшої змоги.

      – Не рухайтеся, досліджувана. Не ворушіться, бо буде спотворення на виході…

      Паула зціпила зуби.

      Після обіду її підстеріг у «скляночці» Дод Дарнець – і, солодкий як мед, умовив «спробувати попрацювати». Роботи, за його словами, було щонайбільше на годину, причому цікава справа й симпатичні люди не дадуть Паулі нудьгувати, а після «тестування» спеціальна машина відвезе її, куди вона скаже. Паула розвісила вуха й, зітхнувши, погодилась. Усе одно їй ніде було вбити час.

      «Цікава справа» виявилася зграєю сенсорів, що огидно липли до тіла, та нескінченною серією дурних питань. Скільки це триває? Дві години? Три? Перед початком «іспиту» Паулі запропонували зняти з руки годинник, і тепер вона бачила перед собою тільки нудну стіну, обклеєну корком, та схилену лису голову круглого чоловічка в білому халаті – представника «симпатичних людей». Крісло, неприємно схоже на зуболікарське, давно натерло їй спину й намуляло зад.

      – Жаби дуже бридкі, – лисий експериментатор бубонів, не піднімаючи голови; на всі запитання Паула мала відповідати тільки «так» або «ні».

      – Реагуйте швидше… Жаби дуже бридкі.

      – Ні, – повідомила Паула роздратовано.

      – Червоний колір викликає втому.

      – Ні!..

      – Я завжди без остраху беруся за ручку дверей.

      – Т-так, – Паула затнулася.

      Лисий чоловічок залишався байдужим; руки його автоматично тарабанили по маленькій клавіатурі.

      – Я спокійно ставлюся до страждань тварин.

      – Ні!..

      – Раз на тиждень у мене буває запор…

      – Ні!..

      – Телеграфні стовпи викликають думки про сексуальну агресію…

      – Ні!!

      Експериментатор підвів погляд – тьмяний, абсолютно відсторонений, наче в зуболікарському кріслі перед ним сидить не жива розлючена дівчина, а якась умовна гіпотетична істота, цілком байдужа і до жаб, і до червоного кольору, і до телеграфних стовпів.

      – Іде спотворення на прилади, – повідомив експериментатор докірливо й сумно. – Останню серію доведеться повторити. Зосередьтеся: великі автомобілі бажаніші, ніж малі.

      Паула мовчала.

      Вона й сама не розуміла, чого й досі покірно грається в цю тяжку, нудну, неприємну гру. Чого й досі не сказала – годі? Спершу вона сподівалася, що все це от-от закінчиться, і тоді можна буде піти тихенько, без конфлікту, СКАЧАТЬ