Мідний король. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

      – Руки діряві, – сказав бакенник. – Ну ж бо пий… А то…

      Розвіяр із третьої спроби відкрутив кришку. Рідини у флязі було й справді на дні, а пахла вона гостро та ядучо. У Розвіяра сльози навернулись на очі.

      – Пий, ну! – квапив бакенник.

      Розвіяр випив. Одразу нічого не відчув, але вже за мить йому стало краще; він побачив, як переможно висявають вогні Мірте, як відбиваються в кожній краплині, що зривається з гребної лопаті, і як віддаляється, погойдуючись на воді, запалений бакен.

      – Хто ти такий, га?

      – Розві…яр.

      – Юнга? Матрос?

      – Нє. Ні.

      – А хто?

      Розвіяр закашлявся.

      Вогні займались один по одному. Величезні їздові пацюки, замкнені в колесі, знали й виконували команди «Фру» та «Ну». Розвіяр заснув.

      Він спав, скулившись на носовій лавці, не помічаючи ні холоду, ні світла. Море заколисувало його. Він спав, немов передчуваючи: життя буде довгим і треба набратися сил.

      Його розбуркав чужий голос. Із напівмороку (біля Мірте ночі не бувають темними) виплив другий човен, і молодий сварливий голос окликнув бакенника:

      – Гей! Ти б ще над ранок виїхав!

      – Припізнився, буває…

      – Буває… От сяде хтось на мілину, тоді тебе й підвісять за оце саме «буває»… Хто це в тебе?

      Розвіяр заслонив обличчя ліктем – занадто яскравим здалося світло розпаленого ліхтаря.

      – На бакені сидів. Я вже думав, потопельник.

      – «На бакені»… навіщо підібрав його, тебе питаю? Мало клопотів? Мало тобі другого попередження?

      – Ну помирав же, тобто на бакені… Зовсім ще хлопчисько.

      Власник молодого сварливого голосу підігнав свій човен ближче.

      – Гей, відповідай-но, хто такий!

      – Розвіяр.

      – Звідки взявся?

      – За борт… упав.

      – З якого корабля, ану, не брехати!

      – З «Крилами».

      – «Крилама» проходила сьогодні, – сварливий хмикнув. – Юнга?

      – Ні.

      – Щось мені не подобається цей один, – пробурмотів сварливий чоловік. – Ану… поглянь-бо на мене, шмарклю!

      Розвіяр підняв голову. Сварливий чоловік дивився на нього з півтемряви, високо піднявши ліхтар.

      – Старий, – сказав зміненим голосом. – Ану, поглянь на нього, тобі там ближче. Здається мені, що в нього гексава мармиза.

      Бакенник, який підібрав Розвіяра, посвітив йому в обличчя ліхтарем. Розвіяр зажмурився.

      Тихенько плескалася хвиля, торкаючи лопаті гребних коліс.

      – Що? – сказав бакенник зміненим голосом. – Викинули з корабля, так?

      Розвіяр знову почав дрижати. Сварливий лайнувся довго й незрозуміло.

      – Не люблять вони, – пробурмотів бакенник. – Так. У них із цим… суворо.

СКАЧАТЬ