Мир хатам, війна палацам. Юрій Смолич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ля. Але в двох сусідніх подвір'ячках – Брилів та Колибердів, двадцять років нерозливних у дружбі, – не було ні спокійно, ні весело: гукалося мало не на ґвалт, зразу в три і три голоси.

      – Ну-у-у?! – перегукав-таки всіх старий Іван Бриль.

      І потому нарешті запала титла, та така, неначе раптом впала бомба і зараз має бути вибух, страшний своїми руйнуваннями. І тільки старий Максим Колиберда проказав тихо, але так швидко, наче стріляв з кулемета:

      – Повтори, що ти сказав!

      Він не зійшов з місця, але виглядало так, ніби страшенно метушиться, – так швидко мінилися різні вирази гніву на його обличчі та ходором ходила ціла його щупла, але жилава постать.

      Кремезний Іван Бриль, навпаки, стояв закам'янілий, глибоко застромивши руки в кишені і похиливши голову наперед, – аж його могутні плечі пішли вгору і вигорбились.

      Данило Бриль виразно відчув, що батькова правиця зараз похопиться до паска. І він зблід ще дужче. В вісімнадцять літ не знести доторку батькового ременя, і коли б таке трапилось, то вже ніхто б не поручився, що має статися далі.

      Тося теж була бліда. Але вона видавалася спокійнішою: можливо, вона просто не усвідомлювала небезпеки. Кінець кінцем, їй же було тільки сімнадцять років.

      – Ми оженились… – вдруге сказав Данило.

      Старий Максим Колиберда тонко зойкнув:

      – Що?!

      І він ступив крок – один тільки крок, а виглядало це так, ніби він кинувся бігти дуже далеко.

      – А ти, дівко, скажи?

      – Оженились… – ледь ворухнула блідими устами Тося.

      Мами заплакали вголос.

      Дивне і прикре було це голосіння такого чудового весняного ранку. Звільнена від снігу земля парувала під щедрим сонцем, попід парканом вже схоплювалась моріжком ніжна зелена травичка, грядки на городі та клумби в палісаднику були вже розпушені під розсаду, бруньки на каштанах стікали липучим соком, тополя обвішалася сережками, а на берізці лопотіли дрібні листочки. Повітря насичували духмяні й п'янкі пахощі квітня, дихалося легко і жадібно, і калатання церковного дзвона чулося так далеко, що саме шатро прозорого неба здавалось вищим і, без жодного сумніву, – бездонним та безмежним. Та й мовилося зараз не про мертве ж, а про живе, не про кончину, а про зародження нового життя. А два жіночі голоси – в два голоси – затужили, як над покійником.

      Поважний Іван Бриль коротким порухом руки спинив гарячкуватого й юрткого Максима Колиберду. Бомба ще не вибухнула, ґніт ще курився і дотлівав. Похмурим, гострим поглядом з-під стріхатих брів він усвердлився в обличчя юнака – його рідного і найстаршого сина. Син був точнісінько такий, як і він сам, – коли б докинути на плечі хлопцеві ще з тридцять років життя. Але був же колись і Іван Бриль таким, як його син тепер, – коли б скинути з плечей старого ці тридцять загорьованих біля верстатів у цехах «Арсеналу»! Як має чинити син? І – як вчинив би він сам, коли б був сьогодні такий, як син?

      А з Данила парубок був хоч куди! Високий, ставний, тонкий в талії та широкий в плечах; ніс мав крутий, як у степовика, а погляд – нічого не скажеш – орлиний! Ще й чорний чуб з густої чуприни – над лівою бровою. Козак!

      Тільки ж як він насмілився всупереч батьковій волі? Через оте чорт батька зна що – таке миршаве та плюгаве? Та коли б не найближчого друга дочка, – плюнути б та й розтерти!

      Іван Бриль ще раз ковзнув зневажливим поглядом по тендітному, хупавому дівчатку перед ним.

      І справді, непоказною була Тося. Від Данила на голову нижча, і – яка голова! Голова в Тосі була як із сирітського дому: стрижена після «іспанки», на маківці – звідки б хорошій дівчині мала коса виростати – ковтун, як у підлітка-хлопчака! А волосся? Волоссячко – як ті остюки: невідомо навіть, яке ж воно буде на масть – чорняве чи, може, білясте? Змалку ще хусточки не пов'язувало, гасало під сонцем, – от і має на голові якусь плоскінь з конопель, кінський волос на волосінь до вудки. А статурою з себе яка? Утла, плічки – як у шпака: як дітей родитиме, чим робитиме? Теж мені – жона!

      – Цитьте! – люто гарикнув Іван на жінок, і мами враз злякано примовкли.

      – Поженились? – мовив він до молодої пари зловісно. – Т-так! Чоловіком і жінкою, виходить, будете? Сказати б, отець сімейства і мати-заступниця? Хіба не казали тобі, сопляку, що спершу парубок повинен своє місце посісти поміж людей, звестися на власні, а тоді вже заводити собі посімейство?

      Данило підвів голову:

      – Тепер же свобода, – кинув він батькові, – кожному дорога відкрита. І не треба, як за старого режиму…

      Але старий Бриль гнівно урвав непоштиву синову мову:

      – Отак, значить, тямиш свободу? А більше тобі від свободи нічого не треба? Мадама, значить, і сам – мадам! – Очі Іванові наливались СКАЧАТЬ