На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку. Станіслав Вінценз

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ він розповідав про те місце так, що й у казці не намудрував би нічого гарнішого. Про те, яке там освоєне море, так що кожен пан і ґазда під’їжджає човном до свого палацу. Розповідав про ті палаци, про предивні повигинані мости, про чудові забави. І про те, який венеційський народ добрий, ґречний, чемний і приємний, як жоден інший. Які вони залюблені у гарні строї. І в усьому цьому наскільки вони подібні до наших християн, до гуцулів. «Говорять лагідно, солодко, делікатно. Набувся вже з ними! І музики наслухався, що тече з тих осяйних хвиль», – казав Фока.

      Навчання

      У ті часи, коли ще нікому і не снилося про якихось відпочивальників – чи, як кажуть жартома горяни, холєрників, – у великій садибі Буліги у Жаб’ї (де перед тим жили ревізори) оселився якийсь – так про нього казали  – «пан чи професор». Виснажений, хворовитий неборака, що постійно кашляв, покинув гарний панський світ і приїхав у ці глухі безлюдні гори лікувати хворобу легенів, пити мінеральну воду і вдихати гірське повітря. Дехто казав, що той немічний – якийсь недопрактикований священик, бо він постійно навертав людей до правдивого Бога, до Євангелія. Повідали, що то найбільший мудрець серед панів. Він мав багато пожовклих книжок і, вказуючи на них, розумно та ревно пояснював людям, що все, що вони роблять у цих горах, є поганим і диким. Часом навіть казав, що вони мали б переодягтися в людське вбрання, а не в цьому поганському, червоному, як кров, показуватися на сонечко та світ Божий. Або іншим разом крутив носом на тутешню господарку. Однак не хотів зрадити таємниці, як треба ґаздувати, аби було добре. Беріг для себе. А найбільше нарікав і кляв ті дурні й дикі забобони, пересуди, тих поганів і поганські віри, чари та примовляння, ніби то гірські молитви. Дуже це його непокоїло.

      У ті часи ще набагато урочистіше, ніж сьогодні, відзначали дідівську середу на Великому Тижні. Тепер дітлахи просто приходять на світанку юрбою до хати й урочисто та ритмічно кричать біля воріт писклявими голосами: «Грійте Діда, грійте Діда! Ми прийшли на роковини! Грій-те Ді-да, дай-те хлі-ба!» Усім відразу стає весело, радісно, ніби весь зимовий тягар спадає з душі, як сніг із даху. Ґаздині виносять дітям малі хлібці, що називаються кукудзи, такі самі, як ті, що їх кладуть на могили. Діти, весело нагаласувавшись, ідуть далі. Та й усе.

      Поки гріють Діда, поки пишуть писанки, поки дзвонять у дзвони, поки ходять по хатах колядники, доти він – проклятий Арідник, він же і Архиюда, патрон неволі й утисків, прикутий до пекельного дна – не має сили шкодити, не може знищити цього світу.

      У часи Фокової молодості Діда гріли урочисто і повноцінно. Щойно почують здалека дитячі викрики «Грійте Діда», домочадці радісно вибігали з хати аж поза ґражду, на царинку, виносячи всілякі приготовані страви. Там розкладали велику ватру. Коли ватра добре розгорялася, усі разом за рухом сонця тричі обходили колом навкруг неї, а затим, викрикуючи: «Грійте Діда!», – перестрибували через вогонь, спочатку старші, потім молодші, а наприкінці СКАЧАТЬ