На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку. Станіслав Вінценз

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ неймовірно цікаві речі, а особливо про те місто на воді, де проходила військова служба полку, складеного з русинів та гуцулів. Звалося воно Венеція. Щодо того міста, то не було цілком зрозуміло, чи не розташоване воно поруч країни рахманської. Щось тут не складалося зі сторонами світу. Про рахманів відомо, що вони живуть між небом та землею і хати мають саме серед води. Але річ у тім, що рахмани живуть на сході сонця, а до Венеції треба їхати постійно на захід. Про венеціанців справді казали, що вони християни, але в кожному разі не є святими, як рахмани. А ще брат Федора розповідав, що у війську добровольці мають особливі мундири і що з ними поводяться гонорово.

      За ніч у Фоки визріла думка зголоситися до війська. Як багато хто у ті часи, хто не користувався щоденно грішми і не потребував їх, Фока мав закопаний мосяжний казанок із дукатами. Невідомо, чи то був подарунок батька, схований на чорний день, чи Фока сам знайшов ті дукати під час своїх мандрівок та пошуків скарбів. Нічого нікому не кажучи, він покинув Семенову стаю, відкопав свій казанок, з батьківської зимарки взяв собі коня, осідлав його, не забув як слід озброїтися і рушив у дорогу своїми, тільки йому відомими стежками. У Яворові сповістив батька через родичів і помчав далі. У Коломиї він вже не боявся батьківської погоні. Якось дістався до Львова і в самій губернії зголосився, що хоч він і одинак, але з доброї волі хоче служити цісареві. Але хоче служити тільки у тому місті Венеції, що ціле на воді.

      Його відправили до Венеції. А в окружному уряді в Коломиї, мабуть, щось наплутали, бо тут Фоку вже почали розшукувати як дезертира. Фока був знаттєлюбним, погідно думав та погідно ставився до тієї військової служби, яка для стількох його братів була нещастям і карою Божою. Він умів ладити з людьми, частував старшин винами, як видно, мав за що. Показав німцям, як треба стріляти, і його любили. Справив собі парадний мундир – білий, аж світився, припасований, по фігурі. Стрункий, високий, чорноокий, він ходив вуличками Венеції, як справжній дука, як принц гірський. Венеціанцям теж показав, які вони, хлопці з гір. Невдовзі заробив арешт і карцер – і це ще, як то кажуть, з великої ласки – за те, що збив собі з дощок дарабу, хоч здається, ще більше за те, що разом із товаришами викрадався ночами з казарми і на тій дарабі перепливав на якийсь острів до венеційських дівчат. Та що там Фоці такі фрашки! Так чи інакше він і далі прокрадався вночі на забави, на танці. Нудно було би спати в казармі. Міг би затужити за горами. А тут музика грала, а тут вино пінилося, а тут співи солодкі, а тут дівчатка щебетали: «Сеньйор Шумейо, сеньйор Шумейо!»

      От лиш ті дівчатка, хоч і гарненькі, молодесенькі, щебетливі, але, змилуйся Боже, м’які, як булочки, і крихкі, як скло, – нема за що взятися в танці. І боязкі, весь час у страху, щоби хтось їх не стиснув. Чи то така порода, зовсім інша? Чи, може, таке повітря йде від міста й від моря? Молодий Фока тихенько наспівував: «Ой, якби ми, дівчинонько, самі в полонинці…».

      Якось у різдвяну ніч Фока – а він мав військову СКАЧАТЬ