На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку. Станіслав Вінценз

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ кожній досить великій гірській полонині буває дві стаї – верхня та нижня. Залежно від пори року, від тепла і паші випасають то вище, то нижче. Високо над Шумеєвою колибою були ще під вершинами на виступах, урвиськах і стрімких схилах дивні, моторошні лісові острови – чагарі, вітроломи, вся зроблена вітром плутанина. На порослих мохом пороховиськах, де людина провалюється до пояса, старі грубі жерепи звиваються, наче багатоголові змії, покручені, притиснені до землі, загороджують дорогу з усіх боків. І молоді з пишними зеленими китицями разом з гірськими вербами щільно злютовують гущавину. Посеред них де-не-де грубі, хоч і карликові, смереки, а трохи вище – несподівано прямі ясно-зелені самотні кедри. Неможливо було навіть уявити, щоби хто-небудь сам міг вдертися до такої сигли, не рубаючи дерев, без ватри.

      Власне туди залазив із вівцями хлопчина Фока. Там серед кабачів та ям у нього була стайка, яку вони збудували разом із батьком. Пізніше там з’явилася верхня стая. Фока пильнував овець, часом телят і лошат, чималенько худоби, а був переважно сам. Якраз тоді він почав свою війну з лісом. Фока не знав, що у тих кабачах був ведмежий барліг. Якось раз вівці розійшлися, а Фока задрімав. І раптом відчув на носі щось вологе. Прокинувся і побачив просто біля себе маленьке ведмежа, яке, мабуть, обнюхувало його або лизало. Малий Фока підскочив; за мить побачив, що з гущавини суне ведмедиця з малюками. Якийсь час вони так стояли і безпорадно дивилися одне на одного. Згодом хлопець і ведмежа родина мирно розійшлися. Ніхто не подумає, що Фоці бракувало відваги, але ніхто не чув бодай про одну сварку, не чув ніхто, щоб Фока колись гнівався, злостився або когось кляв. Ніколи слова гострого не вимовив. Фока любив усе робити спокійно і весело. І з ведмедями теж не сварився. Він більше покладався на сокиру та ватру, ніж на рушницю. Брався із сокирою до самого лісу. Цілими днями завзято довбав і дзьобав бардою дерево. Коли дерево починало тріщати, а іноді з гуком падало у прірву, до гущавини вривалося світло. Поволі Фока вивчив ведмежі стежки, вислідив їхні лігва й повипалював їх ватрами. Ведмеді вже не поверталися до своїх одвічних кабачів, затягнених димами. Вже здалека було видно, як димлять їхні кабачі. Було видно, що молодий Фока Шумеїв там високо вгорі запроваджує свій лад. Деколи з допомогою пастухів стягав колоди до своєї стайки. І обгородив її ніби ґраждою з колод. А щоночі підтримував довкола стайки по три-чотири ватри. Навколо було немало вовків, а ведмедів ще більше. На полонину, неподалік батьківської колиби, день у день приходили цілими гуртами сарни і паслися разом з худобою, мабуть, шукаючи захисту від лісових хижаків. Фока вмів берегти свої стада. Того першого літа, коли Фока став вівчарем і зайняв верхню стаю для битви з пущею та з ведмедями, ведмідь за один тиждень розірвав у тата Фоки дві корови, ніби кепкуючи із засідок озброєних пастухів. Батько мав неабияку рушницю, важкий родинний Шумеїв кріс, і кожен пастух мав пістолети. І це не допомогло. А Фока не користувався зброєю. І все ж за ціле літо з його стаї не пропало жодного СКАЧАТЬ