На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку. Станіслав Вінценз

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ міг би подумати, що малюнок на шклі, а придивися добре – гей! Який безмірний світ. Як будеш так блюзнити, хлопче, то зловишся в пастку, бідака проженеш, ще йому назлословиш – гріх бездонний».

      Або ще така звістка: як сам головний турок писав до нашого цісаря, спочатку погрожував, потім перепрошував. Го-го, який хитрий! Тепер такий час надходить, що чим хтось тихіший, тим сильніший у Бога.

      А ще цікаві новини про китайок, жінок з далекого краю, де чоловіки, зжалься Боже, безплідні та зневажені, самі заплітають собі коси, як баби. Китайський цісар має з тим клопіт, але ж то мудрець – знає, що робити, має тут невдовзі прислати тих жінок, тому, хто прийме до хати, – заплатить, а тому, хто зробить дитину, тисяча гульденів гарантована, як один гріш. «А то правда?» – питає слухач, який знає трохи менше. «Як же ж неправда, брате мій, коли сам Мошко з Устерік показував тому стариганові, Палійчукові з Дземброні, друковані газети, де виразно китайці намальовані з волоссям, заплетеним у довгі коси. Ну і старий Палійчук, хоч за вісімдесятку давно перевалив, тут же записався до тої роботи». «Та що ви таке кажете? Аби такий мав ще сили сплодити дитину». «А як би не мав, коли відразу заплатив Мошкові за труди п’ять гульденів. А жид гостро підкутий, як кінь на зиму, дорогу до китайського цісаря знайде, та й помічна душа, хоч і жидівська, заплатити варто. Супроти тисячі п’ять гульденів  – то так, як ніщо».

      А що там діється у краях сироїдів далеко на сході сонця? Віслючок чатує на мандрівників, на наших людей, а як їх побачить, починає іржати, і зразу налітає татарва, погані сироїди, хапають християнина, відгодовують його, як порося, щоб мати його на свята на ситну печеню. Чи ще чути щось про ті загадки, загадоньки грізні для панів, які наш пан цісар післав колись-то своїм народам? Чи може ще раз пішле?

      Ніхто не має можливості й потреби перевіряти ці новини, кожен повторює їх із доброю вірою, так, як почув.

      Одні ґазди бували на храмі в Ясені угорському або на ярмарках у Косові, в Сиготі на Уграх, а інші аж у Станіславові, і то не раз. Трапиться і такий бувалець, що тримав «бурґвахе» – замкову варту при самім панові цісареві християнському, й уміє так про то розповідати, аж любо. А інший, натомість, прикро це казати, колись у молодості порубав суперника бардкою, якось необачно. Ну і стався випадок. Помер той неборака, слабак якийсь, марної кості. Про те дізналися, і відразу панські суди, які взагалі не визнають єднання чи прощення за кров, послали його до фурдиги. Сидів так, йой, Боже святий, по криміналах-фурдигах, чи в Будапешті, чи в Араді, немало часу, хто би там злічив. Але також немало світу і людей побачив. Розказує про все те, тільки слухай.

      Були й такі, як сам Фока Шумеїв, як Марко Мегединюк – майстер великий, як жаб’ївський війт Дмитрій, як той Андрійко, славний повістун, які бували у Венеції, і навіть у Римі, у самого Отця святого.

      Але також багато таких було колись, і ще тепер такі трапляються, що жодного разу за ціле життя не бували навіть у Косові. Як то кажуть: від народження не бували в жодному місті, як і ніхто з їхнього роду. Про місто тільки чули, що там смердить, аж СКАЧАТЬ