Феноменологія духу. Георг Гегель

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ мислення з’ясовує, оскільки предикат – це радше субстанція, що суб’єкт переходить у предикат і, таким чином, скасовується, а оскільки при цьому те, що видається предикатом, стає всією самостійною масою змісту, мислення вже не може вільно блукати, бо його обтяжує цей тягар змісту. А здебільшого суб’єкт розуміють спершу як фіксоване, об’єктивне Я; від цієї основи й відбувається необхідний рух до розмаїття визначень, або предикатів; тут уже місце того суб’єкта посідає саме Я, що знає й виконує функцію поєднання предикатів і є суб’єктом, який утримує їх. Але оскільки той перший суб’єкт сам входить у визначення і є їхньою душею, другий суб’єкт – той, що знає, – виявляє, що перший суб’єкт, з яким він начебто впорався і якого він хоче трансцендувати, щоб повернутися в себе, і досі є в предикаті, і, замість бути діяльним елементом у процесі руху предиката – як розважанням, чи той або той предикат слід додавати до першого суб’єкта, – він радше має перейматись Я, самістю змісту, йому немає змоги бути для себе, і він повинен існувати разом з цим змістом.

      Щойно сказане формально можна виразити так, що природа судження (чи твердження взагалі) про відмінність між суб’єктом і предикатом зруйнована умоглядним судженням, а судження про тотожність, яким стає перше судження [поєднавши суб’єкт і предикат], зумовлює відкидання тих відносин між суб’єктом і предикатом. Цей конфлікт між формою судження взагалі і єдністю поняття, що руйнує цю форму, подібний до того, що відбувається в ритмі між метром і акцентом. Ритм – це результат того, що ширяє між ними й поєднує їх. Так само й у філософському судженні тотожність суб’єкта і предиката не знищує відмінності між ними, вираженої у формі судження, а їхня єдність має поставати як гармонія елементів. Форма судження – це спосіб появи певного значення або акцент, що диференціює це значення; те, що предикат виражає субстанцію, а сам суб’єкт впадає в загальне, – це єдність, у якій цей акцент відмирає.

      Для ілюстрації сказаного якимсь прикладом, розгляньмо таке судження: «Бог – це буття». Тут предикат «буття», він має субстанційне значення, в якому розпливається суб’єкт. Проте буття має бути тут не предикатом, а сутністю, і через те Бог, здається, припиняє бути тим, чим він був унаслідок сформульованого твердження, тобто утвердженим і стабільним суб’єктом. Мислення, замість і далі просуватись у процесі переходу від суб’єкта до предиката, почувається – внаслідок утрати суб’єкта – радше загальмованим і відкинутим назад до мислення про суб’єкт, бо суб’єкт відсутній. Або ж мислення з’ясовує, оскільки сам предикат був проголошений суб’єктом, буттям, сутністю, яка вичерпує всю природу суб’єкта, що суб’єкт безпосередньо є й у предикаті, і тепер, замість – у предикаті – повертатися в себе і зберегти свободу, характерну для розважань, воно ще глибше занурюється в зміст, або принаймні існує вимога занурюватись у нього. Так само й тоді, коли кажуть: «Реальне СКАЧАТЬ