Загублена земля. Темна вежа III. Стивен Кинг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ то ти, Едді, зараз відпочивав би у ведмедя в пузі. Цікаво, а розгубленим діткам у вашому світі хто-небудь радить обдумувати те, що вони чують?

      – Так, – сказала Сюзанна. – Авжеж.

      – А ще в нашому світі є один вираз, він походить з оповіді про Вартових. Кажуть, що кожен Вартовий носив зовні ще один мозок. У капелюсі. – Кинувши на них неймовірно зацькований погляд, він знову всміхнувся. – Але ж на капелюх це було не надто схоже, так?

      – Так, – відповів Едді, – але, на щастя для нас, казка виявилася досить зрозумілою.

      – Зараз я думаю про те, що шукав одного з Вартових від самого початку своєї подорожі, – зізнався Роланд. – Коли ми знайдемо портал, який охороняв Шардик… а це має бути легко – просто підемо тим шляхом, яким він сюди прийшов… то в нас нарешті з’явиться путь. Ми станемо спинами до порталу, а тоді підемо вперед. У центрі кола… Вежа.

      Едді розтулив було рота, аби сказати: «Ну що ж, тоді поговоримо про цю Вежу. Давай раз і назавжди з’ясуємо, що воно таке, що воно означає, а найважливіше – що станеться з нами всіма, коли ми туди врешті-решт допхаємось». Але з вуст не злетіло ні звуку, і за мить він стулив рота. Час був невдалий – надто зле зараз Роландові. Тільки не зараз, коли в пітьмі жевріє лише іскорка їхнього багаття, і тільки вона тримає ніч на припоні.

      – А зараз перейдімо до другої частини, – змучено сказав Роланд. – Я нарешті знайшов свою путь… після всіх тих довгих років знайшов… але, схоже, я починаю втрачати розум. Я відчуваю, як він рипить і кришиться під моїми ногами, наче крутий насип, розмитий дощами. Це моя спокута за те, що дозволив упасти в прірву й розбитися на смерть хлопчикові, якого ніколи не існувало. І в цьому я бачу дію ка.

      – Хто цей хлопчик, Роланде? – спитала Сюзанна.

      Роланд глянув на Едді.

      – Ти знаєш?

      Едді заперечно похитав головою.

      – Але ж я говорив про нього. Я марив про нього в розпал лихоманки, коли смерть дихала мені в потилицю. – Раптом голос стрільця піднявся на півоктави, і він так гарно відтворив голос Едді, що Сюзанна відчула укол забобонного страху. – «Якщо ти не перестанеш варнякати про того клятого малого, Роланде, я тобі заткну рота твоєю ж сорочкою! Мене вже нудить від нього!» Пам’ятаєш, як ти це сказав, Едді?

      Едді замислився. Коли вони вдвох насилу просувалися узбережжям від дверей з написом «В’ЯЗЕНЬ» до дверей з написом «ДАМА ТІНЕЙ», Роланд говорив про тисячі речей і в своїх підігрітих лихоманкою монологах згадував тисячі імен – Алан, Корт, Джеймі де Керрі, Катберт (це ім’я звучало частіше, ніж усі інші), Гекс, Мартін (а може, Мартен, як тварина), Волтер, Сюзанна, навіть якогось чувака з неймовірним ім’ям Золтан. Едді страшенно втомився від розповідей про всіх цих людей, яких він ніколи не знав (і не мав жодного бажання познайомитися), але, звісна річ, на той час Едді сам мав деякі проблеми – він потерпав від героїнової ламки й грандіозного розладу біоритмів через те, що вони лишилися тільки вдвох. І якщо вже бути чесним, то він здогадувався, що Роландові так само остогидли Абстинентні Казки Едді про їхнє з Генрі дитинство й обопільне перетворення на наркоманів, як і Едді – Роландові СКАЧАТЬ