Крізь час. Темна вежа II. Стивен Кинг

Чтение книги онлайн.

      Але якщо це лише нерви, то чому він відчуває напливи дивної сонливості, дивної, тому що за всіма правилами він мусить потерпати від нетерплячки, свербежу, відчуваючи ту потребу корчитися і чесатися, що приходить перед тим, як настане справжня ламка? І навіть якщо в нього не той стан, який Генрі охрестив підхідняком, то все одно нікуди дітися від факту, що він збирається провезти два фунти коксу через митницю Сполучених Штатів, а це кримінальний злочин, за який не менш ніж на десять років можна загриміти за ґрати федеральної в’язниці. А ще, здається, в нього зненацька почалися якісь відключки.

      Якби ж не ця сонливість.

      Він знову сьорбнув джину й опустив повіки.

      Чому ти вирубався?

      Я не вирубався. Якби це сталося, вона б прожогом помчала по всіх аптечках, які тут у них є.

      Тоді відключився. Та сама лажа. Ніколи в житті ти не був у такій відключці. Від кайфу балдів, це було, але не знепритомнював.

      І з правою рукою щось було негаразд. Вона слабо пульсувала від болю, наче після удару молотком.

      Не розплющуючи очей, Едді зігнув кисть. Ніякого болю. Ніякого пульсування. Ніяких блакитних очей бомбардира. Що ж до відключок, то вони просто пояснювалися підхідняком і тим особливим станом, що його великий провидець і видатний тощо тощо обов’язково назвав би блюзом контрабандиста.

      «І все-таки я засинаю, – подумав він. – Як вам це?»

      Обличчя Генрі пропливло перед ним у повітрі, наче відв’язана кулька. «Спокуха, – казав Генрі. – Все буде ніштяк, малий. Полетиш до Нассау, там зареєструєшся в готелі «Аквінас», і в п’ятницю ввечері тебе навідає один чувак. Один із правильних чуваків. Він принесе тобі дозу, стільки, щоб на всі вихідні вистачило. У неділю ввечері він принесе кокс, а ти віддаси йому ключ від банківської комірки. У понеділок уранці зробиш усе так, як завжди, точно так, як сказав Балазар. Цей чувак у грі, він знає, як усе має бути. У понеділок удень ти сідаєш на літак. З таким чесним лицем, як у тебе, пройти митницю – раз плюнути, і ще до заходу сонця ми будемо наминати біфштекси у «Спарксі». Малий, усе пройде, наче вітерець дмухне, прохолодний вітерець».

      Але вітерець виявився досить-таки теплим.

      Проблема полягала в тому, що вони з Генрі були як Чарлі Браун і Люсі. Відрізнялися вони тільки тим, що час від часу Генрі тримав футбольного м’яча, аби Едді міг по ньому вдарити. Не часто, але таке бувало. Одного разу під героїновим кайфом Едді навіть подумав, що йому слід було б написати Чарльзові Шульцу листа. «Шановний пане Шульц! – говорилося б у листі. – Дарма Ви ПОСТІЙНО змушуєте Люсі в останню секунду піднімати м’яча. Краще хай вона іноді притримує його на землі. Треба, щоб Чарлі Браун навіть не здогадувався, коли вона це зробить, розумієте? Іноді вона могла б притримати м’яча, щоб він по ньому вдарив, тричі або навіть чотири рази поспіль, потім цілий місяць нічого такого не робити, потім один раз, і знову нічого три чи чотири дні, а потім… ну Ви зрозуміли. Це б СТО ПУДІВ обламало малого, правда?»

      Едді точно знав, що малого б це обламало.

      Знав з досвіду.

      «Один СКАЧАТЬ