Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зараз же! – сказав я, радіючи, що ми підемо з бару – на вулиці все було простіше.

      Шарманщики – перші форпости містечка розваг. Меланхолійні ніжні звуки. На потертих оксамитових килимчиках, якими звичайно вкривають шарманки, сидить часом папуга або змерзле мавпеня в червоній сукняній курточці. Пронизливо лунають голоси торговців. Вони продають клей для порцеляни, склорізні алмази, шербет, повітряні кульки, тканини. Від карбідних ламп розливається холодне синювате світло та специфічний запах. Ворожки, астрологи, ятки з медовими пряниками, човни-гойдалки, павільйончики з атракціонами й нарешті – гучна музика, різноколірні барви, блиск – освітлені, наче палаци, кружляли башти каруселей.

      – Нумо, дітки! – Ленц із розмаяною чуприною кинувся до «американських гірок».

      Тут грав найпотужніший оркестр. З укритих позолотою ніш павільйончика, по шестеро з кожної, виходили фанфаристи, поверталися на всі боки, сурмили, салютували фанфарами й відступали назад. То було грандіозне видовище!

      Ми сіли у велику гондолу з головою лебедя і помчали вгору та вниз. Навколишній світ мерехтів і мчав повз нас, погойдувався і провалювавсь у чорний тунель, крізь який ми пролітали під стук барабанів, а тоді виринали назустріч блиску й фанфарам.

      – Далі!

      Готфрід метнувся до «летючої каруселі» з дирижаблями й аеропланами. Ми взяли на абордаж цепелін і зробили на ньому три кола.

      Засапані, ми знову опинилися на землі.

      – А тепер до чортового колеса! – заявив Ленц.

      Чортове колесо – це велике і гладеньке, трохи опукле кружало, що обертається все швидше й швидше, і треба зуміти вдержатись на ньому! На кружало стало щось чоловік із двадцять. І Готфрід із ними. Він бігав як навіжений, і публіка аплодувала йому. Під кінець він лишився на кружалі тільки вдвох із якоюсь гладкою куховаркою. Побачивши, що їй уже не вдержатися, ця хитруха просто сіла посередині кружала, а Готфрід гасав навколо неї. Інших усіх уже поскидало. Нарешті ця ж сама доля спіткала й останнього з романтиків – він поточився просто в обійми куховарки й разом із нею скотився з кружала. Готфрід підійшов до нас, ведучи куховарку під руку, називаючи її просто – Ліна. Ліна ніяково всміхалася. Готфрід спитав, чим її можна почастувати. Ліна відповіла, що пиво добре втамовує спрагу. Обоє зникли в баварському павільйончику.

      – Ну, а ми? Куди ми тепер підемо? – спитала Патриція Гольман: очі її блищали.

      – До лабіринту привидів, – відповів я, показуючи на великий павільйон.

      Шлях через лабіринт був сповнений несподіванок. Тільки-но ми ступили кілька кроків – і ось уже під нами захиталася підлога, чиїсь руки мацали нас у темряві, якісь страшні пики вистромлялися з кутків, завивали привиди. Ми сміялись, але раптом дівчина сахнулася назад, перелякавшись освітленого зеленого черепа. На якусь мить вона опинилась у мене в обіймах, я відчув на обличчі її віддих, а на устах – її волосся, але вона зараз же знову засміялась, і я випустив її з рук.

СКАЧАТЬ