Зловити промінь щастя. Светлана Талан
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Зловити промінь щастя - Светлана Талан страница 7

СКАЧАТЬ Мати принесла півмішка зерна, а надвечір повернулася Тьотя, яку ми ледь пізнали. Вона була вся покусана бджолами, але щільники з медом таки роздобула. А через день село знову зайняли німці. Вони видали наказ, якщо все не повернуть – розстріл. Довелося матері віддавати зерно, але кілька кілограмів усе-таки засипали у горщик та вночі закопали у садку.

      Дійшли чутки, що наших демобілізованих односельців провозитимуть у вагонах залізничною колією за сорок кілометрів від села. Багато жінок з вузликами вирушили туди пішки з надією побачити своїх чоловіків. Почала збиратися і наша мати.

      – І я хочу до тата! – плакала я.

      – Не можна, дитинко, це дуже далеко, – сказала мама.

      – А булочку від нього принесеш мені?

      – Гостинця обов’язково принесу, – пообіцяла мати та додала: – Якщо, звичайно, тата побачу.

      А повернулася вона за кілька днів стомлена, змарніла. З батьком так і не зустрілася. Роздала солдатам гостинці та й пішла додому.

      За районним центром був розміщений концтабір для радянських військовополонених. Жінки ходили туди, носили їм хліб, варену картоплю.

      – Можливо, і наш там, – бідкалася мати. – Голодний та холодний.

      – Хто ж тобі що там скаже? – озвалася Тьотя.

      – Хліб за колючі дроти жінки перекидають, то, напевне, можна побачити, хто там.

      – Піду я сама, – сказала Тьотя. – Якщо побачу його, то іншого разу ти сходиш. А зараз залишайся з дітьми.

      Так і вирішили. Мати спекла хлібину, відварила три картоплини, а Тьотя, помолившись перед дорогою, пішла вранці, коли на небі ледь почало сіріти.

      Цілий день мати, немов відчуваючи щось недобре, не знаходила собі місця. І недаремно. Пізно ввечері городами прийшла Тьотя. Вона була сама не своя. Зайшла в хату, впала на долівку та почала так плакати, кричати та рвати на собі волосся, що ми полякалися, залізли на піч та притихли, як мишенята у нірці. Кинулася до неї мати, допитується, що сталося. Тьотя лише голосить.

      – Що?! Він там? Його вбито? – питається схвильована мама.

      – Ні! Ні! – тільки й сказала Тьотя.

      – То що ж трапилося?! Ти була там?

      – Так! – киває головою. – Віддала все бідолашним.

      – То що ж іще?

      – Німець… Німець… Мене спіймав! – голосить.

      – Зґвалтував?

      – Так! Я не хочу жити! Не хочу! – кричить Тьотя та б’ється головою об долівку.

      Для нас було незрозуміло, що трапилося з нашою Тьотею, але ми теж почали хором голосити на печі.

      З того дня Тьотю неможливо було впізнати. Завжди роботяща, вона встигала і попоратися, і на своїй швейній машинці людям щось пошити, і за нами приглянути. А то стала задумлива, якась розгублена. Ходить мовчки, мов примара, не розмовляє, не їсть, а як спати полягаємо, чути, як вона плаче. Мати її заспокоює, говорить, що не одна вона СКАЧАТЬ