Зловити промінь щастя. Светлана Талан

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ добре знаємо одне одного. Але дедалі частіше ловлю себе на думці, що ставлюся до нього так, як до гарного та надійного друга. А він… Усе намагається мене поцілувати. Якщо чесно зізнатися, мені було цікаво відчути, який от поцілунок у губи. Одного разу, коли Петрусь проводжав мене додому після занять у бібліотеці, я йому дозволила себе поцілувати зовсім по-справжньому. Виявилося, що у нього теплі та м’які губи. А ще вони гарячі. Від його поцілунку розійшлося тепло по всьому тілу, хоча надворі був мороз. Я злякалася нового почуття і знову втекла додому. Ну чи не дурна?

      …вересня 1955 р

      Я вже на другому курсі! Так непомітно пролетів перший рік навчання! Я ще на один крок стала ближче до заповітної мрії. Влітку ходила в гості до Надії Іванівни. Вчителька була мені дуже рада. Вона все така ж струнка, красива, гарна, привітна. Я з не меншим, аніж у дитинстві, захопленням дивилася на її товсту косу, яка обвивала голову вінком. Напевне, так само гордо носять корони на голові, як вона косу. Без неї я не могла уявити свою колишню вчительку. Мені здавалося, що та й спить з акуратно заплетеною косою.

      – Ну що, Марічко, – питає вона, усміхаючись, – не перехотілося бути вчителькою?

      – Та що ви?! Навіть ще більше хочеться!

      – Пошлють на роботу кудись у забуте Богом і людьми село. Що тоді заспіваєш?

      – Хтось із нас повинен і там працювати. Діти всюди однакові: що в селі, що в місті.

      – Може бути нелегко.

      – Я готова до будь-яких труднощів! – запевняю її бадьоро.

      – Це добре, дуже добре, – каже вчителька та погладжує моє волосся. А мені так приємно, ніби знову опинилася в далекому дитинстві.

      Надія Іванівна приносить мені кухлик молока.

      – Пий, дитинко, – припрошує так само, як і колись.

      – Дякую, – відповідаю я, хоча вже не відчуваю себе дитиною.

      Я п’ю молоко і ніяк не наважусь сказати, що мрію мати таку косу, як у неї.

      – Марічко, у тебе гарне волосся, – каже вчителька. – Відпускатимеш косу?

      – Як у вас! – випалюю на одному подиху і чомусь червонію.

      … Ми з Валею живемо, як і на першому курсі, у Лідії Максимівни. До речі, вона так зраділа, коли перед навчанням ми завітали до неї.

      – Як добре, що ви знову будете у мене жити! – сказала старенька. – А то я швидко до людей звикаю, а відвикаю тяжко.

      Ледь вийшла хазяйка за двері, Валя враз привіталася з блощицями:

      – Ну що, мої дорогенькі, набридло стару кров пити? Ми вже привезли вам молодої, новенької та свіженької. Тож гайда всі на нас!

      Я розсміялася, а Лідія Максимівна заглянула до кімнати й сказала:

      – Як усе-таки приємно чути ваш сміх! А то, коли я вдома сама, від тиші аж у вухах дзвенить!

      …жовтня 1955 р

      – Слухай, ходімо погуляємо в парк! – вмовляла мене Валя. – Торік казала, що не заробила стипендію, то не маєш права на відпочинок. Тепер уже все добре, а ти носа СКАЧАТЬ