Американська трагедія. Книга 1. Теодор Драйзер

Чтение книги онлайн.

      – В нього навіть ноги підломлювались, так було важко! – репетував Хегланд. – А як вони обоє нарешті покотились по сходах!

      – Це вже ти був винен, Хегланд! – вигукнув Хігбі. – Коли б ти не затіяв цієї історії зі шмаганням, нас би не виставили.

      – Кажу вам, я був п’яний, – заперечував Ретерер. – У них там страшенно міцне віскі.

      – А отой довгий худий техасець з великими вусами? Пам’ятаєте, як він реготав? – додав Кінселла. – Він не хотів нікому допомагати, хто був проти нас. Пам’ятаєте?

      – Просто дивно, що нас усіх не викинули на вулицю й не заарештували. Ну й нічка була! – згадував Ретерер.

      Усі ці викриття приголомшили Клайда. «Шмагання»! Це могло означати тільки одно!

      І вони уявляють, що він візьме участь у чомусь подібному?! Цього не буде! Він не такий. Що подумали б його мати й батько, коли б почули всі ці жахливі історії… І все-таки…

      Розмовляючи, вони підійшли до якогось будинку на темній широкій вулиці; біля тротуарів, уздовж цілого кварталу чи й більше, стояв ряд кебів і автомобілів. Недалеко на розі спинились, розмовляючи, кілька молодих людей. На другому боці – ще чоловіки. А за півкварталу компанія Клайда пройшла повз двох полісменів, що мирно розмовляли. І хоч ніде, в жодному вікні не було світла, але, як це не дивно, скрізь відчувалось яскраве, бурхливе життя. Воно відчувалося навіть у темряві вулиці. Раз у раз лунали гудки таксі, що мчали мимо, прокотили дві старомодні закриті карети із спущеними фіранками. І двері то грюкали, то тихо відчинялись і зачинялись. І тоді зсередини будинків вихоплювалось яскраве світло, протинало імлу вулиці і знову зникало. Над головою цієї ночі було багато зірок.

      Нарешті, не кажучи ні слова, Хегланд, разом з Хігбі й Шілом, піднявся по сходах і подзвонив. Майже миттю двері відчинила молода негритянка в червоній сукні.

      – Доброго вечора! Заходьте, будь ласка, – привітно запросила вона, і всі шестеро пройшли за важкі оксамитні портьєри, що відмежовували передпокій від решти кімнат.

      Клайд опинився в яскраво освітленій і без достатнього смаку обставленій вітальні; на стінах висіли картини в позолочених рамах, з малюнками голих та напівголих жінок, і величезні дзеркала. На підлозі лежав товстий яскраво-червоний килим; по всій кімнаті було розставлено багато позолочених стільців, в глибині на тлі яскраво-червоних портьєр – піаніно, теж позолочене. Але ні гостей, ні жінок, що жили в домі, тут не було, – нікого, крім негритянки.

      – Сідайте, будь ласка, – сказала вона. – Будьте як дома. Зараз покличу мадам.

      І вона побігла по сходах ліворуч, вигукуючи:

      – Мері! Седі! Кароліна! У вітальні молоді джентльмени.

      В цю хвилину з дверей у глибині кімнати вийшла висока, струнка й бліда жінка років тридцяти восьми чи сорока – дуже пряма, елегантна і, певно, дуже владна і розумна, в напівпрозорому і проте скромному вбранні.

      – Хелло! Це ви, Оскар? – заговорила СКАЧАТЬ