Пливе човен – води повен. Олег Говда

Чтение книги онлайн.

      – Ти ж не в шинку, – не менше резонно відказав Полупуд. – Тверезий. Значить, очам вірити маєш.

      – Твоя правда… – погодився козак. – От я і думаю, що ти за птиця? Звичаї начебто знаєш. Але пливеш не як усі люди, а з півдня. А на тому боці тільки бусурманське житло. І хлопці, що сидять у тебе на веслах, до лавок мотузами прив’язані, чисто галерники… Не по-християнськи. То що тепер скажеш?

      – То такі хлопці, – відмахнувся Полупуд, – що і в кайдани закувати не завадило б. Коли прийдеш на майдан почастувати їх києм, згадаєш цю розмову. А що з боку моря йдемо, то і цьому причина знайдеться.

      – Заблукали ми… Що тут такого? Теж злочин… І взагалі – Земля кругла, в який бік не піди – назад вернешся.

      Я начебто неголосно, сам собі сказав, але чи то слух у дозорного був навдивовижу гострий, чи то звуки над водою розносяться занадто далеко, але запорожець почув і розреготався так заливисто, що ледь з дуба не звалився.

      – Це хто з тобою, такий жартівник? З якого куреня будете, панове-товариші? Не впізнаю…

      Полупуд смикнув себе за вус і показав мені за спиною кулак. Мовляв, не лізь поперед батька в пекло.

      – Жартівник – то Петро Ангел. В учні пристав. Хоч і монастирського виховання, але кмітливий хлопчина. Ще усіма нами покомандує. А мене не впізнаєш, значить? Зате твоє обличчя знайоме. Не Грач Іван, часом?

      – Чекай, чекай… – придивився той уважніше, приклавши долоню дашком. – Побий мене вража сила! Полупуд?! Василь?

      – Ну, нарешті… – прогудів запорожець. – А то я вже хвилюватися почав, з якого дива мене давні товариші не впізнають. Начебто бороди не відпустив і спідницю не надягнув.

      – Та ж загинув ти! – скрикнув дозорець. – Уже тиждень минув, як за спомин душі чашу пили!

      – Оце круто кермо заклали, – пробурмотів Тіпун. – Так і байдак перекинути недовго, тіпун мені на язик.

      Полупуд помовчав трохи, обдумуючи несподівану звістку.

      – Гм… І хто ж напоумив товариство мене поховати?

      – Так гонець із Умані до кошового прискакав. Він звістку про розорення татарами Свиридового Кута і привіз. Казав, тільки згарище від села залишилося. А ж ми знаємо, що ти там після походу рани заліковував, а потім і зимувати залишився. Курінний подейкував, що знайшов ти собі в селі молодицю і осісти збирався. Брехали, чи як?

      Василь знову смикнув вус.

      – І правда, і не зовсім… Довго розповідати. Колись нагадаєш мені в шинку… Якщо жбан пива поставиш.

      – Домовилися, – потер долоні, наперед смакуючи цікаву історію, Іван Грач. – А що пом’янули живого, то не біда – тепер утричі довше жити будеш.

      – Коли до кого стара з косою прийде, про те лише Господу відомо. Але після нападу на Свиридів Кут зі мною ще багато чого трапилося. І якби не цей хлопець, – Полупуд не полінувався, вказав на мене, – може і згодився б заупокійний молебень. Так то… Недарма я його Ангелом прозвав. Ну, та нехай, годі язиком мести… Клич хлопців, приймайте СКАЧАТЬ