.

Чтение книги онлайн.

      – А ось які двері він відмикає, не знаю, ось тобі хрест святий… – щиро перехрестився керманич. – Думаю, і Крук теж, тіпун мені на язик. Тільки той, хто отаману його вручив, і той – кому ми погодилися вантаж доставити.

      – Це зрозуміло… – я підняв очі до неба. – Ну, що ж, Іскандер-ага далеко, а ось свого Іуду, що бусурманам зброю і ключі шле, ми за вим’я неодмінно помацаємо.

      Керманич, який давно забув, що вони самі перед грозою назвали ім’я замовника, тільки гикнув. А Полупуд, навпаки, усміхнувся і простягнув ключ мені.

      – Тримай, Петре. У тебе ціліший буде.

      Ключ розмірами не поступався молоточку для приготування відбивних котлет, але, незважаючи на розміри, зроблений був вельми хитро. З такою кількістю виступів, борозенок і отворів, що навіть мені, дуже далекому від слюсарної справи, стало зрозуміло: нічим іншим, крім нього, невідомий замок не відкрити. А якщо так, то приховував він щось дуже важливе… або цінне. Або – і те, і друге водночас!

      Розділ п’ятий

      Снасті теж знайшлися, так що і рибки наловили. З запасом. На два дні напекли, щоб після вже не втрачати часу. Процедура готування відбувалася теж без відриву від руху. Для чого до корми байдака був прив’язаний пліт, а вже на ньому Полупуд особисто займався куховарством. Поки я з найсерйознішим виглядом тримав веслярів під прицілом пістолів і насуплених брів. Не знаю, як воно виглядало збоку, але Василь крадькома схвально покивав і навіть великого пальця показав.

      Утім, після наочної демонстрації моїх відьмацьких умінь, про бунт поки ніхто і не думав. Веслували старанно і смирно, як овечки. Намагаючись навіть ненароком зі мною очима не зустрічатись. А то, мало що я там вичитаю з їх минулого. І не про гріхи потаємні непокоїлися, – зрозуміло, що розбійник, то не співець церковного хору, – а про добро, заховане на чорний день. Розлучатися з яким не бажав ніхто. Може, як і Тіпун, сподівалися відкупитися? Ну, то й нехай. Відібрати у приречених останню надію, – гарантовано отримати бунт. Втрачати нічого, а нагорода очевидна – швидка смерть у бою.

      Тож я сумлінно супився, морщив чоло, надимав уста, але не більше того.

      Хазяйновитий Полупуд спершу наварив казан полби, а вже потім на вугіллі запік десяток найбільших рибин. Обернувши їх лопухами і обвалявши у глині. Цікавий, до речі, спосіб. Якщо все добре зробити, то потім можна розколоти цю «запіканку» по ребру і отримати рибу в своєрідній мисці. Дуже зручно… Правда, поки я освоював цю премудрість, правильно «відкрити» блюдо зумів лише з третього разу. У двох перших випадках довелося вибирати з м’яса не тільки кістки, але і черепки. Але коли то було… Гай-гай… Наче в іншому житті. Хоча, насправді, минули не роки і навіть не місяці – всього лише декілька тижнів.

      Далі просувалися без пригод і несподіванок. Тобто взагалі нічого не відбувалося. День змінився на ніч, і ми злегка передрімали, щоб зранку знову налягти на весла. І здавалося – плавням і шелюгам цим не буде ні кінця ні краю. Цікаво, хто СКАЧАТЬ