Пливе човен – води повен. Олег Говда

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Ніч на дворі. Що ми там побачимо? Швидше очі гілками повибивати можна… Василь без рушниці, біди не наробить. Та й підрізав ти його незле… Так що до ранку тільки ослабне від втрати крові. А якщо пощастить, то і від пропасниці… Ось тоді я його і знайду. Обіцяю… Нікуди не дінеться. Там далі, – махнув рукою на вишняк, – плавні і безлюддя на багато верст. А тут – ми…

      Крук подумав трохи і кивнув знехотя.

      – Розумно. Будь по-твоєму.

      Потім повернув обличчя до байдака.

      – Ти чому не влучив? Раніше меткішим був.

      – Панич під руку штовхнув… – пробурчав керманич. – Дозволь, отамане, я його приб’ю?

      – Роби, як знаєш… – махнув той здоровою рукою.

      Я аж задерев’янів. «Невже все?» Але, поки Тіпун обрадувано діставав шаблю, Крук продовжив: – Тільки не забудь докинути сто монет в загальний котел.

      – Що?! Сто монет?! Отамане, змилуйся! Та не заплатить нам ніхто за цього вишкварка таких грошей! Тіпун мені на язик.

      – Хочеш об заклад побитися? Добре, я приймаю. Десять монет ставлю, що виторгую за панича сотню.

      – Тьху, – сплюнув керманич з досади і відважив мені ще одного стусана. Але я вже був готовий до цього, і прийняв удар на здоровий бік. – Хай він пропадом пропаде, твій панич. Не чіпатиму. Але я тебе не розумію, отамане. Щось ти занадто м’яким став. Не до добра це, тіпун мені на язик.

      – Панич, звичайно, завадив тобі. Але в чому його вина? Що знайомого врятувати хотів? Так це по-нашому, за козацьким звичаєм. Так що, у вухо його трісни, аякже – заслужив. Але не перестарайся. Хлопець у своєму праві.

      – Обійдусь, – пробурчав Тіпун, що не завадило йому все ж таки дати мені ще одного стусана. Правда, без злості. Так, мимохідь.

      – Убийвовче, ти голос подав – тобі і за старшого бути, – продовжував розпоряджатися Крук, – поки я передрімаю. Трьох постав в дозор, решті – теж відпочивати. Вранці вирішу, що робити далі. Навколо, справді, на сотню верст пуща, а зачепив я його добре. Може, навіть до кістки.

      – Як скажеш, отамане, – слідопит прийняв наказ, як само собою зрозуміле. – Сам постережу. Якщо Полупуд поткнеться – живим не піде.

      – От і славно… – Крук тільки тепер випустив шаблю і дозволив Хрипунові оглянути рану.

      І кількох хвилин не минуло, як всі заспокоїлися. Весь день на веслах, хоч і за течією, не біля телевізора на дивані валятися. Бадьорість від грози і купання спала, збудження, викликане появою Полупуда, теж, і втома навалилася з подвійною силою. І не тільки на розбійників. Як не переконував себе, що треба триматися, очі раз у раз закривалися, і я провалювався в бездонний колодязь. Здригався, розуміючи, що падінню не буде кінця, і знову безглуздо витріщався в темряву.

      Інколи хмари розступалися, і я дивився на засіяне зірками небо, згадуючи про такі ж ночі, проведені поруч з Полупудом. Потім знову падав і провалювався…

      У такій напівдрімоті мені здалося, наче щось хлюпнуло поруч з байдаком. Я насторожився, прислухаючись. СКАЧАТЬ