Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що я відчуваю, як у моєму серці розливається радість. Ну звісно. Так воно і є. Хіба я сама цього не підозрювала? Хіба я не розповідала вам, яка вона, та Алісія?

      Єдине «але» – крихітна така дрібничка – я не впевнена, що Сьюз тут абсолютно, на всі сто відсотків неупереджена.

      Між Сьюз та Алісією є один давній порахунок: вони разом почали працювати в «Брендон Коммюнікейшенз», але Сьюз звідти турнули через три тижні, а Алісія зробила карколомну кар’єру. Не те щоб Сьюз аж так жадала бути піарницею, та все ж.

      – Ну не знаю, – з сумнівом тягну я. – Невже Алісія справді на таке здатна?

      – Та, звісно ж, здатна! – переконує Сьюз. – Вона просто намагається тобі дошкулити. Ну ж бо, Бекс, кому ти більше віриш? Алісії чи Люкові?

      – Люкові, – відповідаю я, помовчавши. – Звісно, Люкові.

      – Ну от!

      – Ти маєш рацію, – визнаю я, і мені відразу стає веселіше. – Так, маєш! Мені слід просто довіряти Люкові, еге ж? А не слухати всіляких пліток і теревенів.

      – Саме так.

      Сьюз дістає стосик конвертів.

      – Ось, до речі, твої листи. І повідомлення.

      – О-о-о-о, дякую!

      Я приймаю той стосик, окрилена надією. Адже ніколи не знаєш, що могло статися, доки тебе не було, правда ж? Ану ж в одному з цих конвертів лист від давно зниклого друга, пропозиція про роботу твоєї мрії чи повідомлення, що ти виграла якусь подорож?!

      Утім, звісно, нічого такого там немає. Суцільні старі нудні рахунки, один за одним. Я з огидою перебираю їх усі, а потім кидаю на підлогу весь стос, не розпечатавши жодного листа.

      Знаєте, воно завжди так буває. Їдучи кудись, завжди думаєш, що, коли повернешся, на тебе чекатимуть купи захопливих конвертів: бандеролі, телеграми та листи, повні приголомшливих новин. І щоразу розчаровуєшся. Загалом, як на мене, давно варто створити якесь ТОВ «Пошта відпустки», що за помірну плату надсилатиме купу захопливих листів, щоб можна було хоч на щось сподіватися, повертаючись додому.

      Я переходжу до своїх телефонних повідомлень. Сьюз їх записувала дуже ретельно:

      Твоя мама: «Що ти вдягнеш на весілля Тома й Люсі?»

      Твоя мама: «Не вдягай фіолетового: зливатиметься з її капелюшком».

      Твоя мама: «Люк знає, що це ранковий прийом?»

      Твоя мама: «Люк же точно буде, так?»

      Девід Барроу: «Будь ласка, передзвоніть».

      Твоя мама…

      Стривайте-но. Девід Барроу. Хто це такий?

      – Гей, Сьюз! – гукаю я. – Девід Барроу не пояснював, хто він?

      – Ні, – відповідає Сьюз, з’являючись у вітальні. – Лише попросив, щоб ти йому потелефонувала.

      – Ну добре, – я знову розглядаю повідомлення. – А як він говорив?

      Сьюз морщить носа.

      – Ну, так, знаєш… Досить упевнено. Досить… поставлено.

      Заінтригована, я набираю номер. Девід Барроу. Здається, я про нього колись чула. Може, він кінопродюсер СКАЧАТЬ