Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

Чтение книги онлайн.

      Здригнувшись, я повертаюся до реальності. Я не на Барбадосі, так? Я в якійсь довбаній дірі, серед Сомерсету.

      Ми зупинилися поблизу будівлі медового кольору, і я зацікавлено дивлюсь у вікно. Отже, це і є монастир. На вигляд нічого особливого – скидається на школу чи великий заміський будинок. Я замислююся, чи варто взагалі завдавати собі клопоту виходити з машини, аж раптом бачу таке, що змушує мене трохи напружитися. Справжня жива черниця. Проходить повз нас, у чорній загортці, в хустині, з якої лише обличчя визирає, і в усьому такому! Справжня черниця, серед свого природного оточення. І поводиться цілком натурально. Навіть не глянула на таксі. Я неначе на сафарі!

      Я виходжу, плачу’ водієві і, йдучи до важких дверей, відчуваю, як у мені збурюється цікавість. Усередину саме ступає літня жінка, що, здається, знає, куди йти, тож я прямую за нею – коридором до каплиці. Коли ми заходимо, я відчуваю, як мене оповиває надзвичайне, побожне, майже ейфорійне почуття. Може, це все той дивовижний аромат у повітрі чи органна музика, але щось мене точно проймає.

      – Дякую, сестро, – каже літня жінка до черниці й заглиблюється в каплицю.

      А я стою нерухомо, мов зачарована.

      «Сестро». Ого.

      Сестра Ребекка.

      І таке чорне струмливе вбрання, і світле, піднесене, типово чернецьке обличчя.

      Сестра Ребекка з монастиря святої…

      – Ви, схоже, трохи заблукали, люба моя, – каже черниця позад мене, і я аж підстрибую. – Вам цікаво було б побачити «Бевінґтонський триптих»?

      – Ой, – озиваюсь я. – Гммм… Так. Звичайно.

      – Це отуди, – показує вона.

      І я йду вперед, сподіваючись, що зараз уторопаю, що воно таке, той «Бевінґтонський триптих». Може, статуя яка? Або гобелен?

      Та, наблизившись до літньої жінки, я помічаю, як вона розглядає вітражі на всю стіну. І маю визнати: вони просто дивовижні. Тобто… погляньте лишень на цей величезний синій – у центрі. Він пречудовий!

      – «Бевінґтонський триптих», – промовляє літня жінка. – Щось подібне годі навіть уявити, правда ж?

      – Ого, – видихаю я побожно, дивлячись угору разом з нею. – Це прекрасно.

      Це дійсно приголомшливо. Господи, справжній шедевр мистецтва завжди видно, еге ж? Коли натрапляєш на щось дійсно геніальне, воно само впадає в очі. А я ж навіть ніякий не знавець.

      – Чудові кольори, – бурмочу я.

      – А яка увага до дрібниць, – підхоплює жінка, стискаючи руки. – Просто незрівнянно.

      – Незрівнянно, – повторюю я.

      Я саме хочу щось сказати про веселку, дуже вдалу, як на мене, коли раптом зауважую, що ми з літньою жінкою розглядаємо не те саме. Вона втупилася в розмальовану дерев’яну штукенцію, якої я навіть не постерегла.

      Я щомога непомітніше переводжу погляд і відчуваю гірке розчарування. Оце «Бевінґтонський триптих»? Але ж він анітрохи СКАЧАТЬ