Шопоголік на Мангеттені. Софи Кинселла

Чтение книги онлайн.

      Ми з годину їдемо селами, зупиняємося пообідати в сільському пабі, а потім на нас чекає ще півтори години дороги до Сомерсету. Діставшись-таки „Блеклі-Голлу“, я вже почуваюся новою людиною. Так чудово вирватися з Лондона: враз помічаєш, як дивовижне заміське повітря відсвіжує, сповнює енергією. Виходжу з машини, розминаю м’язи – і, чесне слово, вже чуюся підтягнутою, в тонусі. Мабуть, коли б я щотижня їздила в село, то схудла б кілограмів на три, як не більше.

      – Хочеш іще? – питає Люк, підіймаючи майже порожній пакет хрустких кульок у шоколаді „Мальтесер“, які я жувала дорогою. (Я мушу щось їсти в машині, бо інакше мене нудить.) – А як же ці часописи?

      Він підіймає глянсовий стос, що лежить біля моїх ніг, і намагається надійніше перехопити, коли той мало не вислизає в нього з рук.

      – Я не читатиму тут журналів, – здивовано відповідаю я. – Це ж село!

      Чесне слово, Люк що, взагалі нічого не знає про сільське життя?

      Доки він дістає сумки з багажника, я підходжу до паркана й умиротворено розглядаю поле, вкрите жовто-коричневими плямами. Знаєте, я відчуваю, що з природи схильна до сільського життя. Ніби я завжди всотувала це в себе, оцей зв’язок із землею-матір’ю – помалу ці почуття сповнювали мене, а я того майже не помічала. Наприклад, якось я купила натуральний вовняний светр із жакардовим візерунком у „Френч Коннекшен“. А нещодавно взагалі захопилася садівництвом! Ну, принаймні придбала в „Піер“ такі гарненькі керамічні вазонки з написами „Васильки“, „Коріандр“ і таке інше. Я неодмінно накуплю ще тих паростків у супермаркеті й заставлю ними все підвіконня (бо коштують вони лише пенсів із п’ятдесят, отож, коли якийсь і пропаде, можна просто купити новий).

      – Готова? – питає Люк.

      – Цілком! – відповідаю я і нетвердо йду до нього, трохи дратуючись через багнюку навкруги.

      Гравій рипить у нас під ногами, ми підходимо до готелю – і, маю визнати, я вражена. Це великий старовинний заміський будинок, з гарними садками, сучасними скульптурами в тих садках і з власним кінотеатром, – так написано у брошурі. Люк тут уже бував. Він каже, що це його улюблений готель. А ще сюди навідується багато хто з зірок! Мадонна, здається… (Чи Мелані Чизголм зі „Спайс Герлз“? Ну, хтось точно був.) Але вони, либонь, намагаються залишатися непоміченими, живуть у якомусь окремому флігелі, а працівники готелю зайвого не патякають.

      Утім, коли ми йдемо на рецепцію, я уважно роззираюся – про всяк випадок. Там повно крутьків у модних окулярах та джинсах, і якась білявка, схожа на відому зірку, і ще…

      Боже мій! Із захоплення я вклякаю на місці. Це ж він, правда? Це Елтон Джон! Сам Елтон Джон стоїть просто тут, лише за кілька…

      Аж тут він озирається і… виявляється непоказним хлопцем у куртці й окулярах. А хай йому!.. І все ж, це був майже Елтон Джон.

      Ми підходимо до стійки рецепції, і нам усміхається консьєрж у модному піджаку „Неру“.

      – Добридень, СКАЧАТЬ