Кінь Перуна (Правдива історія Захара Беркута). Олег Говда

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ для них поганими богами? Люди перші відцуралися нас! Забули все… І минулу славу, і добро… Нехай! Кому судилося загинути – знать така Доля. Зате хто виживе і Єдиного відцурається – буде щасливий. Тим я сторицею віддячу! Обіцяю, їх діти набагато краще за батьків житимуть.

      – Добре ж то щастя, батьківською смертю куплене, – додала й Морена.

      – Ну, годі! – визвірився на неї Перун. – Начебто я лише для себе стараюся…

      – Не кип’ятись, – примирливо відказав Велес. – Віровідступники заслуговують кари. Сумніву немає. І кари жорстокої. Та все ж якось неприємно. Погодься…

      – Та є трохи, – збавив тон і Перун. – Однак іншого шляху не бачу. Мовчазним невтручанням ми лише віддамо Єдиному і ті крихти влади, які ще залишені нам. Чи відаєте, в кого перетворилися ми стараннями його священиків?

      Велес кивнув. А тоді встав і вийшов на балкон. Усі ці розмови йому вже набридли до нудоти.

      – У чортів та відьом! – провадив далі Перун. – Ну, з чортами, нечистю ще якось можна погодитися. Вони хоч і чорного, та все ж божественного походження. Але щоб Богиню Долі звести до рівня відьми? Перетворити на просту ворожку? Цього я не розумію… Ганьба! Що ви мені не кажіть…

      Морена зашипіла, мов роздратована кицька:

      – Я їм покажу ворожку! Пам’ятатимуть!

      А Велес тим часом ковтнув рейнського, послужливо поданого золотистою повітрулею, і мовив Горганам, глибокодумно пережовуючи чудову відбивну:

      – Властиво, нам не проклинати, а дякувати треба Єдиному… І людям, що викликали його до життя. Інакше, чим би ми могли розважатися ось уже добрих тисячу літ?

      А потім додав тихо, щоб чула лише Морена, що саме вийшла до нього:

      – Не заперечуватимеш, якщо я позичу в тебе на якийсь час оту золотоволосу?

      Сміх Морени був дзвінким і веселим. Таким, як він буває лише в того, хто нарешті зумів позбутися усіх своїх проблем і тривог. Або принаймні думає, що це так.

      IV

      РОЗДІЛ

      Галицько-Волинське князівство. Галич

      Зима року 6729-го

      Мабуть, уже минула північ, коли Опанас Куниця прокинувся у своїй хижі, що стояла на березі Мозолевого потоку. Прокинувся через те, що хтось уперто і досить сильно сіпав його за рукав сорочки.

      – Га? Що? Хто тут? – пробурмотів Опанас, через силу виринаючи з глибокого і солодкого сновидіння. Уві сні він щойно підчепив острогою здоровенного осетра й не хотів позбутися такого поважного улову.

      – Прокидайся ж, одоробло саженне, – просопів хтось біля самого його вуха. Так, наче невідомий стояв перед лежанкою навколішки. – Та прокидайся ж нарешті… От ще мені морока…

      Сон з Опанаса наче рукою зняло, бо він упізнав голос свого домовика – Митра. А той, од нічого робити, не став би будити господаря.

      – Митре, то ти? – все ж поцікавився спершу.

      – Я, я… Вставай, Опанасе… Лиха ніч! Не можна спати… Надвір… Надвір вийди.

      Не розуміючи, СКАЧАТЬ